Важка весна - Борис Пахор

— Хтось чекає на вас?

— Ні, це стосується наших зобов’язань! — вигукнула Арлетта.

Отакий її спосіб поведінки: трохи товариської балакучості, трохи вигаданих історій, подумав він.

Вона сказала:

— Після обіду прийшли до управительки американські офіцери і попросили, щоб увечері відпустили медсестер, бо вони влаштовують у своєму клубі танці!

— І Арлетта пропонує, щоб я пішла туди з ними, — сказала Жозефіна з вимушеною посмішкою, немов водночас питала його про пораду.

— Авжеж. Чом би й ні, — сказав він і гірко посміхнувся. Його охопила безмежна байдужість; немов раптом відчув себе неймовірно далеким від замріяної поведінки малої.

— По нас приїдуть на джипі, — додала Арлетта.

Вони були коло пам’ятника загиблим, а тому він зупинився.

— О, відпровадьте нас до входу! — вигукнула Арлетта.

— Я краще прогуляюся, — сухо сказав він.

— Ми б вас запросили, але їм потрібні лише дівчата, — усміхнулась Арлетта, і було видно, що її дотепність вдавана.

Він ішов серед дерев, а морок дедалі більше вкрадався поміж стовбури й обережно огортав їх, мов легке повітряне море. Темна природа ніби позбавила його своєї прихильності. Відчував, що його тіло відлучили від стовбурів; незважаючи на темряву, він бачив свої ноги, що рухаються, і свої думки, що кубляться в голові. Але відігнав від себе той вражаючий стан свідомості, який в одну мить може розчленувати всі складові людського механізму; така мить — як тягарець у вщерть наповненій посудині, і достатньо лише краплини, аби рідина перелилася через вінця. Таким був той ранок у душовій, коли тримав у кулаці хустинку. І відігнав від себе болючу свідомість, закликав дерева на допомогу. А лісова темрява не хотіла йому допомагати; стовбури в мороці стояли кожен сам по собі, на віддалі, розрізнені. То був лише ліс, не здатний злитися в нескінченну і безособову присутність всесвіту, хоча в попередні місяці єднання з вечірнім лісом було плеканням спогадів про загибель, що була немов темрява без меж. А тепер він відчував, що звузив море темного і повсякчасного жахіття на пасмо світлого волосся. Можливо, якби не побачив її у джипі, йому б не було так тяжко. І коли вони поїхали, він не міг залишатися на тій дорозі, а мусив прийти сюди, до своїх дерев. Там, перед входом, вона сіла в автомобіль і помахала йому, мов та дитина, весело осідлавши дерев’яного коника. Добре, що джип відразу рушив і поїхав, мов чотирикутний звір на довгих лапах. Але та мить тривала достатньо часу, аби його вразити. Може, вона справді трохи звихнена; інакше як би вона могла, ні сіло ні впало, взяти його під руку у присутності сестри? Мала сновида, яка з розплющеними очима подорожує країною своїх дитячих казок. Але збуджене обличчя і волосся, що розвивалося в джипі, не мали анічогісінько спільного з довірливістю дитини, яка тримається за чоловічу руку, немов за батькову. А може, мали? А для чого ж вона його запрошує, коли нездатна ні до чого дослухатися, а потім просто міняє його на військовий клуб? І сміється в джипі, немов віднайшла формулу повного щастя! То був гріх супроти думки, що він полишив свій світ через таке трохи схибнуте дівчисько; тому й ліс не хотів прийняти його, і тіло його було чужим серед дерев. І тієї миті йому здавалося, що він жив у таборовому світі в туманні часи до свого народження, і тут на людській землі тепер не знає нікого, хто б визнав його своїм. Усе це через те, що тепер він не належить нікому. Вона його навмисне виманила з барлогу, а потім покепкувала з його нетямущості. А свій світ він зрадив, коли після вечері вирушив на побачення з відчуттям, що настав кінець його самотності. Навіщо він заздалегідь боронився від усіх образів, що могли б йому перешкоджати в новому переживанні? А тепер знову бажав лише того, щоб не почуватися відлученим від природи, бо тієї миті потребував сховку в темряві лісу і темряві ночі, щоб знову почуватися цілісним в атмосфері минулого. Не до снаги водночас бути чужинцем у світі смерті і чужинцем у світі людей. Ясність цього висновку його заспокоювала, він перевів подих і відчув, що ліс поволі послаблював свій опір. Так, він трохи втратив самовладання, надалі буде тверезішим. Все буде інакше, коли вона знову прийде зі своїми термометрами. Вона зустрінеться з його холодом, і він знову відчув себе в обіймах природи, відчув, що живе в ній, мов істота в материнському лоні, і її соки непомітно живлять його. Час від часу над ним десь ворушилися листочки і пурхав птах, на ті голоси десь дуже далеко відлунювала нескінченність і бриніла позачасовість землі.

Перед вестибюлем його корпусу пролунав дзвоник і на мить розбурхав ніч. Звідти він зовсім не скидався на монастирський дзвоник, а був схожий на якийсь інший, але не міг сказати, на який саме. Його кроки не розвернулися в напрямку корпусу, а продовжували свій шлях лісом.

Мабуть, чергова медсестра незабаром йтиме повз його палату і помітить, що він ще не прийшов. Нехай. Може, сьогодні вночі чергуватиме неквапливий Мішель, який легенько прочиняє двері і крізь білий отвір освітлює постіль кишеньковим ліхтариком. Стільки турбот докладають, аби людина лягала спочивати у визначену годину і швидко видужала, а потім знищують мільйонні людські маси. Який зв’язок має, скажімо, ця тиха дружелюбність французького лісу з країною смерті? Ця спокійна лісова спільнота шепоче про доброту, якої ніколи не зрікалася, з її віт віє ніжна впевненість, що не сталося нічого непоправного, і природа оберігає свою недоторканну чистоту. Та хіба він не досяг того, що може це