Важка весна - Борис Пахор

Встав і поправив ліжко, підібрав покривало, розрівняв і розгладив. При тому мав невиразне, але приємне враження, що застилає чоловіче холостяцьке ліжко, на якому щойно відбулася інтимна урочиста мить. І той чоловік — це він, і водночас хтось, що тільки ще має прийти; але вхід у реальність насправді відбувся, та водночас усе було лише спогадом про дуже давнє бажання, яке знову ж таки є і відчутною дійсністю.

Він одягнув майку і подумав, що насправді все відбулося, немов у білій і теплій хмарі пристрасті, яку він ледь усвідомлював, але вона присутня в дотику їхніх тіл, у вм’ятині на простирадлі, в зміні її голосу, коли вона різко посунулася. Літо вкривало все навколо ореолом змовницької таїни. Але ж це таки було — сміх, грайливість і жарти. І саме ота вдавана байдужість до її близькості надавала зароджуваній пристрасті невинної природності.

Таким мав бути початок світу, подумав він згодом; майже непомітна пристрасть; потім усміхнувся, бо побачив плями від її легковажних зап’ясть на газеті посеред столу.

Вона була вже там; відчинила дверцята білої шафи в кінці коридора; ліва стулка її майже повністю закривала. Було видно лише щиколотки та маленькі ступні без шкарпеток у босоніжках.

Вона стояла навшпиньках і щось шукала серед скляних баночок і посудинок: достоту донечка, яка за маминої відсутності порпається в кухонній шафі.

— Десь тут має бути... — сказала замислено.

— Шукайте спокійно.

— Хіба ви не поспішаєте на вечерю?

— Ні.

Вона не дивилася на нього, лишень зосереджено продовжувала шукати.

— Щось я сумніваюся, що вам стара справді прописала очні краплі, — вдавано серйозно сказала вона.

— Сумніваєтеся?

— У зошиті панни Шатен не записано!

— Ага, так.

— Ну що, я вас підловила?

— Нічого подібного.

— Підловила!

— Десь три дні тому я питав лікарку, — усміхнувся. — Через те сьогодні й не записано в зошиті.

— І ви чекали всі ці дні?

— Атож, бо ці крапельки, — мов мертвому припарка.

— Хома невіруючий. — І вже була майже всередині шафи. — А ось ці точно допоможуть.

— Ці ваші — звісно.

— Ось вони, — сказала і кинула на нього лукавий погляд.

Стисла в руці скляну піпетку.

— Ну, присядьте ж трішечки!

— А може, вам дати табуретку?

— Ви не такий уже й високий! Ну, не смійтеся, бо закапаю вам рота, якщо будете так смикати головою! Зачекайте. Ще одну, — прошепотіла, коли він витирав хустинкою очі. — Як приємно бачити, що ви плачете. — І закрила пляшечку кришечкою.

— Мабуть, це й правильно, — сказав він. — Лише щастя мене зворушує.

— Очі у вас тепер будуть, як у риби, — додала вона, немов не чула, і сховала пляшечку.

У коридорі було тихо, з їдальні долинав приглушений шум голосів, люди водночас розмовляли і бряжчали мисками.

— Уже йду, ви багато часу витратили зі мною.

— Це мій обов’язок.

— А на вечерю ви, мабуть, теж підете?

— Звісно. Я швидко повечеряю, бо на мене чекає сестра!

Повернула ключ у замку.

Потім запитала:

— Ви підете на прогулянку ввечері, пане Субан?

— Так, — сказав. — А що?

— Ходімо з нами, — раптом запропонувала вона, немов зі свого далекого світу. — Якщо хочете, звичайно.

— З вами?

— Я їй уже розповідала про вас. Вона вас уже знає, моя сестра.

— Мене?

— Заждіть, — і задумалася. — Знаєте, де пам’ятник загиблим? Після вечері я буду там. Але не надто швидко.

Коли він увійшов до їдальні, то зрозумів, що апетит у нього зник, як у людини, котра збирається у подорож. Хоча зовні не було нічого помітно, всі слухали морського офіцера, який оповідав, як затонули французькі кораблі біля Тулона чи десь поблизу. Він теж усміхнувся до нього, щоб запевнити в своїй зацікавленості, і було помітно, що пан Леду цінував увагу чужинця. Мабуть, він був у морському флоті писарем або комірником, чи кимось подібним. Він був, як сержант на діючій службі, метушливо-вигадливий. І вразливий, мов розніжена дівчина, а його щоки були біленькі й пухкі. Його обличчя більше скидалося на обличчя офіціанта, ніж моряка, і кельнерським воно було й тоді, коли в коридорі він демонстрував лікарці свою самовдоволену дотепність. А за столом, де дискутували про затонулі