Важка весна - Борис Пахор

Отже так, аби зберегти свою цілісність у тому втраченому світі, він свідомо хотів повернутися в його атмосферу. Лише один легкий порух — і вже відсуне завісу загубленого краю, що відразу оточить його. Наприклад, як того ранку, коли вони на світанку вийшли з товарних вагонів, якими їх привезли з Трієста. Тоді, опинившись перед великим фасадом і входом, над яким нависала олов’яна сірість пробуджуваного злодійського лігвища, вони зрозуміли реальність будівлі. Відчули, що на них чекає замкнене пристановисько з димарями і сходами, з дверима і туалетами, отже, їхня сеча вже не буде дзюрити боковими стінами гуркотливого потягу, а свої екскременти, загорнуті в папір, не будуть протискувати крізь залізні щілини вагона. Тому спочатку вони проходили крізь ворота, як ті нещасливці, котрі заблукали в крижаній ночі, а на світанку побачили почорнілі балки лісової хатини. Потім, вишикувані у шеренги, вони зупинилися на просторому подвір’ї, і в блідому світлі на фасаді перед ними з’явилися великі літери трьох чорних слів. Тоді їх накрив ще крижаніший подих, аніж той, що під час подорожі віяв від снігу. Той вислів про працю, яка звільняє, приносив передчуття порожнечі, усвідомлення облоги в атмосфері, пройнятій бездушністю. Нарешті їх пустили до середини довгої будівлі, де вони опинилися у величезній душовій, і їх охопило нуртування шаленого караван-сараю; замість таємничого крику верблюдів, пронизливого іржання низькорослих коней і гортанних криків берберських поводирів, над тупотом сотень ніг і шумом тіл, над гулом питань і відповідей лунали накази чоловіків у смугастому вбранні. Вони заміщали озброєних наглядачів, перейнявши від них їхні вирази і агресивний тон, але їм бракувало гарячковості, притаманної вигукам німецької людини. «Los!»[6] Бо швидкість є також ритмом страху. Отож він теж швидко стягнув із себе одежу, зняв взуття з ніг, які тільки почали зігріватися. Потім так само швидко мусив підставити голову цирульнику, щоб той машинкою зістриг йому волосся. Коли розставив руки, щоб швидкий Фігаро міг поголити волосся під пахвами, — аби не думати про себе, він озирнувся на інших засуджених. Ні про що не думав, його очі просто реєстрували безсенсові, ніби повисмикувані зі снів картинки. І лише коли бритва, немов скопило безтурботного каструвальника, запливла в пах, йому немов у тумані прояснилося, що йдеться не про просте зістригання волосся, а про те, що у маси голих тіл остаточно відбирають навіть будь-яку ознаку індивідуальності. Швидко і різко, наче то розлючені фірмани розкричалися на заспаних шкап, вершився не кривавий, але доленосний обряд, після якого всі новачки йшли міченими назавжди. Так що потім, коли разом із іншими став під один із душів, від яких над голою шкірою і оголеними черепами здіймалася благодатна пара, він не відчував гарячого струменя, що зливався на затерплі кінцівки, а подорожував очима від наготи до наготи і намагався збагнути сенс крапель, які відскакували від кулястих голів і скочувалися трапецієподібними стегнами. Були це білі тіла краських чоловіків, які на старість років стали рекрутами божевільної релігії. Були ці тіла незлобиві, незграбні, незвичні до бою з пошестю зла. Про це він думав і раніше, коли велика щітка з дезинфекційним розчином намазала його в поголених місцях і запекла потрійним вогнем, і саме тоді його думки полонили тіла селян, принижених до рівня худоби. Звісно, він намагався погасити полум’я і притискав долоні до вогню, що гриз йому пах і мошонку, а водночас відчував, як коло наготи Філіпа, і Пепі, і всіх, хто був для нього запорукою непохитності та міці, стає непоправно ранимий. «Los!» Бо цирульник виміщав свою злість і над постарілим тілом, яке, коли рука голяра сягнула його статевого органа, відсахнулося, але потім бритва все одно захазяйнувала в старечих заглибинах, швидка рука натягала член то праворуч, то ліворуч, мов зів’ялий еластик.

І в такому гарячковому ритмі треба було покласти одяг у паперовий мішечок. І, звісно ж, він намагався акуратно скласти свої речі, але швидко втрутилися чужі руки і рвучко зіжмакали випрасувану білизну. «Schneller, schneller»[7] — розлючено просичали вуста і нахилилися над його руками саме тоді, коли виймав із валізи вовняні майки, які йому прислала Мія до в’язниці. А оскільки у великій залі, мов на апокаліптичному ярмарку, віддавалося все, — від волосся і до взуття, так що тіло було нагим і гладеньким, мов тієї миті, коли з’явилося на цей світ, — його не вразило й те, що відібрали білизну та одяг. Він осиротів і немов спорожнів, бо залишився без Міїних послань на дрібних листочках паперу. Він сховав їх у складки чорного пальта, бо наївно вірив, що в ньому легко перебуде німецьку зиму. Вірив: навіть, якщо залишиться без усього, все одно вистоїть перед будь-якими випробовуваннями, якщо супроводжуватимуть його її слова, які означатимуть близькість її серця, всього її єства. А зараз він був, немов вирваний із землі живих, майже невагомий. І так він мусив вийти, опинившись разом із іншими в черзі перед бараком, де записували особисті дані. Голе тіло стояло на снігу, і крижане повітря сповивало його боки, пекло оголений череп, і здавалося йому, що його поглине відчуття нереальності. Легенький вітерець перетворювався на гострі голочки, які намагалися повстромлятися в тім’я, йому здавалося, що свідомість випаровується з нього, мов та пара, з якої вони повиходили на лютневий сніг. Тримав у руці хустку і в ній згорток з Міїними цигарками, які ще в нього залишилися. Зовсім дрібний згорточок. В останню мить перед душем він урятував його і тримав, притиснувши долонями до грудей, немов захищаючи таким чином останній подих життя. Так він топтався на витоптаному снігу, щоб не віддатися крижаному ніщо, а щодо згортка — розумів, що в інших не залишилося навіть такого мізерного спогаду про людський світ. І з цим Міїним дарунком, що його судомно стискав у руках, коли сутулив плечі, аби врятуватися від пронизливого холоду, намагався уявити її образ, але її риси розпливалися, і йому не вдавалося їх зібрати докупи. І ось він уже перед столом, а протяг, що шугав між дверима з обох боків, віяв з одного в інший кінець світу. Потім коло дверей швидка рука