Важка весна - Борис Пахор

упродовж тисячолітньої борні з кам’янистою краською землею, тепер оберігала їхні тіла від загибелі. У тих же, до кого вночі, у тільки-но поснулі клітини тіла вп’ялися отруйні крики диких птахів, тіло зранку не підвелося з лежаків, і, коли вишикувані шеренги вирушили до тунелю, їх віднесли на подвір’я в контейнер, наполовину засипаний свіжим снігом. І коли одного дня вантажівка везла такий контейнер звивистою дорогою у вогезькі гори, у контейнері сидів він, той, хто покинув міцних товаришів із кирками в тунелі. Знесилений, він лежав на землі, і його закинули у вантажівку, що від’їжджала до центру смерті високо в горах, де в круті схили врізалися тераси, які ліворуч і праворуч з’єднували сходи, так що кожна тераса була пов’язана водночас і з верхньою, і з нижньою. З обох боків на кожній терасі стояв барак, тобто праворуч і ліворуч від сходів. Посеред найвищої тераси повистромляли до неба свої викривлені дзьоби дерев’яні шибениці; на найнижчій місцині над бараком, який зовні скидався на всі інші, здіймався високий і вузький комин, з якого завжди клубочився дим. Коли вітер дув на бараки, дим розносив у повітрі запах розплавленого лою. Той, кого мучила бігунка і хто мусив уночі виповзати з лежака, — міг побачити далеко внизу, поблизу колючої огорожі, палаючу троянду над комином. Вона квітнула вночі, немов зависала в повітрі серед гір, і вона не засохне, поки будуть на складі під комином невичерпні запаси людського палива. І там, недалеко від вічної печі, що перетворювала людей на дим і попіл, у метушливій масі був і він.

Він був у тихому королівстві порожнечі. Без думок, бо вони відлетіли, мов птахи, яким вогонь обсмалив крила. Лише тіло ще пручалося, клітини ще опиралися. А коли осиротіла матерія вже не могла в собі втримувати вологу, коли задерев’яніли ступні на зсохлих худих ногах, вже важко переступали зі сходинки на сходинку, тоді й тілу не залишилося нічого іншого, як розпластатися і більше не рухатися. І коли ось так він знесилено лежав перед бараком, на землі, з якої недавно зійшов останній сніг, прийшов отой лист. Новини про рідних з трієстського побережжя блукали Штірією, приєднаною до Німеччини, і проста жіноча рука писала, що вдома все добре, лише Мія приєдналася до його сестри Міміци. Оскільки це було майже чудо — одержати листа, він не міг зосередити свої думки і збагнути, що хоче розповісти йому ця незнайомка. Міміцу забрав іспанський грип під час Першої світової війни. І він стиснув повіки, щоб збагнути сенс слів. Але все миготіло, розпливалося, немов невидимий подих роздмухує туман, що збирається за його лобовою кісткою. Він лежав на вузькій смужці перед бараком і відчував, що повинен встати, бо тканини його тіла знову розпружилися і вбирали рідину, немов хотіли якнайшвидше вицідити всю вологу з його кінцівок. І пішов, немов вирушив у незнане, а потім, знесилений, знову повернувся і ліг. Під собою відчув стоптану землю і мовби спонукав її прийти йому на допомогу, зміцнити його зм’яклі клітини, що десь звурдилися в ньому. А в повітрі все висіла невидима хмара, з якої віяло запахом топленого лою, важкий дух тепер проходив крізь його лежаче тіло, як крізь сітку, мов пара крізь сито. Мія пішла до Міміци. Це було, наче йому сказали, що її віднесли вниз по сходах до складу, над яким усі ночі палахкотить червоний тюльпан. Та хоча й змушував себе, не міг думати про це. Було це на іншому кінці світу, серед інших істот, чия доля одначе скидалася на їхню на цій проклятій горі. Але він не мав у собі достатньо життєвої снаги, щоб прикликати виразний Міїн образ; і ось тепер знову мусив піднятися, бо його й далі крутив живіт і вів до місцини, що була мов закинуте і туманне болото. Потім знову повернувся, але його думка засохла, як пересихає колодязь, коли суша вип’є з нього останню вологу і вибілить пісок у тихій ямі. Безмежність, з якої йому не вдалося викликати Міїн образ, переслідувала їх на тих терасах увесь час, від шибениць і до печі, так що він відчував Міїне зникнення, наче відхід у порожнечу, в яку він сам ось-ось зануриться. І вночі, коли лежав на триповерховому лежаку й уві сні знову шукав її образ, той увесь час ховався від нього. Він спав і водночас знав, що спить. Її, на яку марно очікував, не було, а лежак між тим похилився і почав потопати, мов підводний човен, який занурюється на глибину. За якийсь час дерев’яний лежак знову піднявся, так що дебелі кувалди його стоп повисли перед ним у повітрі, мов дві білі гирі. Немов зі стелі звисали два міхи з жиром. І намагався переконатися, що не спить, а водночас знав, що уві сні пливе до Ми, і хотів виразно роздивитися її риси. Але не міг їх досягти, лише плив, а руками гарячково хапався за дерев’яні боковини, щоб не зіслизнути вниз усім тілом, яке знову перевисало, пірнало в темряву, стрімголов у чорний вир.

Врешті він зрозумів, що навколо нічна тиша, а він простує лісом; збагнув, що намагався втекти від образ дівчинки, яка спочатку по-чудернацькому тримала його за руку, а потім побігла танцювати. І здалося йому, що він піддався атмосфері несамостійності і безрозсудного приниження. Відчув, що наблизився до невідомого світу, і лише випадковість його утримала від того, щоб не переступити його межу. І хоча й тішився, що лишився коло тієї доленосної межової лінії, водночас відчув, що мусить вирватися з міцних обіймів цього полону.

Мія, подумав він, і пригадав її гармонійну снагу; і став повертатися, немов вона чекає на нього в кімнаті, але при цьому виразно відчував, що Мія не намагатиметься зупинити його на шляху, яким він мусить пройти.

І ступав швидко, немов біг від себе, та все ж собі назустріч.

XVI

— Он як, значить, пан іще спить! — вигукнула лікарка підкреслено весело, бо застала його сонним і отже мала якусь перевагу перед ним. Це немов лестило її активному