Важка весна - Борис Пахор
— Ну як око, краще? — спитала, дивлячись поперед себе.
— Так. — І навмисне зробив кроки ширшими, щоб подивитися, чи вона це помітить. Вона ж ішла своєю дорогою. — Ви завжди так ходите?
— Вам здається моя хода неприродною?
— Ні.
— Та ні...
Крадькома спостерігав за нею збоку. Її високе випукле чоло тепер не було таким помітним, бо його обрамляло шовкове волосся, вуста були соковиті й вигнуті, як у дитини, котра переходить від плачу до сміху.
— Чому? — запитували ті вуста.
— Бо легковажна.
— Моя хода?
— Хода і вся ви, цілком і повністю, — відмовив він; вона ж порухом, а може, навіть і кокетливо ще підкреслила свою струнку поставу.
— Хочете сказати, що й ця прогулянка теж легковажна? Можливо, ви маєте рацію, — сказала, немов сама до себе.
Дорога починала підійматися вгору. Праворуч на пагорбах розкинулися сади, ліворуч стирчали тички з стручковою квасолею.
Тоді вона зійшла з дороги, зірвала довгий, закручений зелений пагін квасолі і знову повернулася.
— Не зовсім, — сказала. — Неправда, що цілком легковажна.
— Хочете сказати, що ця прогулянка здійснена за планом?
І він спостерігав за нею, як вона усміхнулася, як потім гризла кінчик зеленого стручка. Випнула вуста, коли гризла, порухом голови відкинула волосся, коли глянула на нього. Потім її синій погляд знову сховався. Можливо, вона так дивиться, коли хоче бути лукавою, подумав він. Бачив, що її губи випинаються, мов у риби, яка хапає повітря в акваріумі. І згадалося, як він думав про неї, коли сидів повернений до стіни, а вона його масувала. Можливо, тоді ще не так. Але коли вона закапувала йому око, то вже напевне.
— Не вірите?
— Ні.
— Помиляєтеся, якщо маєте сумнів.
— Не сумніваюся, — сказав він сміючись. — Я впевнений.
— Яка прозірлива впевненість, — недбало кинула вона і вкусила стручок.
За мить немов урвала свої думки:
— Ви мене маєте за кращу, аніж я є насправді.
— Не йдеться про кращу чи гіршу.
— А про що йдеться?
— Про легковажність.
— Отже, я була легковажною, коли запросила вас на прогулянку?
Зиркнула на нього синіми очима, її зуби вдоволено гризли стручок.
— Маєте рацію, — змовницьки сказала вона, і тоді він уперше відчув у її очах вологу тінь бунтівливої і водночас прихованої пристрасті. — Але не зовсім, — швидко додала, коли знову відвела погляд. — Людина, яка завжди мовчить, бентежить.
— За мовчанням може ховатися порожнеча.
Вона продовжувала гризти стручок, немов це було найкраще заняття на світі, в той час як її маленькі ступні продовжували свою путь у грайливому і водночас відстороненому ритмі.
Тоді вона озвалася:
— Ті, хто повертається звідти, не можуть бути порожніми. У них на обличчі написано те, що вони бачили.
Вони мовчали, і він думав про те, що її розум також прямує куди хоче, як і ноги, як груди, трохи занадто випнуті. Щось невловно легковажне в цій її примхливості; так іноді ходять куртизанки, тіло яких мимоволі видає звичні рухи зваби навіть на дорозі. У неї ж це — мила і зворушлива вада.
Вона зупинилася й обернулася.
— Знаєте, ви на диво говірливі!
Якусь мить вона дивилася на нього, а потім знову повернулася.
— Усі самітники стають балакучими, коли можуть комусь виговоритися, — сказав.
— Так віддячують за перерване мовчання?
— Щось такого. А як наговоряться, почуваються смішними і знову замикаються в собі.
Вона всміхнулася:
— Отже, ви знову охоче мовчали б, як мізантроп?
— Я ж не такий.
— Мене це дуже сердило.
— Це було не навмисне.
— Краще було б, якби навмисне.
Він подумав, що останнім часом він її свідомо ігнорував, і вона не знає, що врешті перемогла.
— Там живе моя сестра Жозефіна, — сказала вона. — У селянина, який щороку здає дві кімнати одним і тим самим гостям.
Тієї ж миті з широкого двору сільської хати вийшла чорноволоса дівчина і швидкими кроками попрямувала їм назустріч.
— Я запізнилася? — запитала вона. — Вибачайте, — сказала збентежено, як людина, котра не знає, яку саме роль їй визначили
