Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська
Перегорнувши сторінку, я помітила жовтий самоклейний папірець, який хтось зоставив у книжці замість закладки. Тонким, ледь помітним олівчиком на полях сторінки були зроблені помітки: стрілочки, знаки питання й один знак оклику. Невже ці ремарки лишив Роман Данилець? Я прочитала відзначену легенду двічі - й мені страшенно закортіло побалакати з Петриком.
Спершу я набрала телефонний номер - і аж тоді зиркнула на годинник. Було пів на третю. Перший гудок, другий… Покласти слухавку? Петрик, певно, уже десятий сон бачить. Третій гудок, четвертий… Чого ж я зволікаю, не хочу ж я людину отак нечемно розбудити? П’ятий гудок…
- Алло! - заспаний голос.
- Професоре Аніт, це вас турбує ваша асистентка… На тому кінці дроту - глибока тиша.
- Петрику, у книжці, яку я позичила в хаті Романа Данильця, є одна незвичайна легенда. Тут на сторінці - купа позначок. На цілу книжку - тільки одна легенда відмічена…
Напружена пауза.
- Петрику, я тобі точно кажу, це якось пов’язано зі смертю Романа і зникненням Ожавашко!
- Завтра по дев’ятій я заїду по тебе,- мовив Петрик і поклав трубку.
Червона машина з’явилася коло мого будинку о чверть на десяту. Я стояла під порогом вже повністю зібрана, а під пахвою мала охайно загорнуту в поліетиленову торбинку дорогоцінну книжку. Щойно Петрик підніс смагляву руку до керма, щоб посигналити мені, як я прочинила вхідні двері й помахала йому.
- Шапку вдягни! - крикнула мені навздогін пані Ірина, моя господиня.- Сьогодні на вечір обіцяють мінус десять!
Яро кулею викотився мені поміж ніг і зник за рогом будинку. Я всілась у машину, і Петрик буркнув:
- Мені ще треба в школу заїхати.
Школою, як ви пам’ятаєте, у Буремній Затоці кличуть Університет.
Ми перетнули місток через Росомаху, обігнали автобус, у якого на боці сірими величезними літерами було написано «Хорт» (саме на такому автобусі я вперше примандрувала в містечко на Великому озері) і виїхали на проспект, який з’єднував дві частини міста - колишні Форт і Порт - та вів на північ до Університету. З лівого боку від нас темнів густий праліс. Крізь нього вилась річечка Росомаха, вздовж якої була прокладена доріжка для велосипедистів. Зараз тут хіба можна було пройти на лижвах, а от навесні, десь так у травні, коли природа Буремної Затоки починає розквітати під пекучим сонцем, тут неймовірно гарно.
- Цьому лісу,- мовила я, підкручуючи пічку в
Петриковій машині,- мабуть, років двісті…
- Не більш як п’ятнадцять. Це вже другий засів на моїй пам’яті. Не бачиш хіба, що ліс однорідний, не мішаний?
Що називається, вік живи - вік учись, а дурнем помреш.
В Університеті, поки Петрик залагоджував власні справи на кафедрі, я попила чаю в кабінеті студентів-магістрів. Султана перевіряла пошту на єдиному тут комп’ютері, а Джеклін готувалася до семінару. Я не втрималась і розповіла колежанкам про вчорашню пригоду з Ожавашко. Джеклін слухала мене дуже уважно.
- А знаєш,- мовила вона по паузі,- я знала того хлопця, Романа Да…
- Данильця,- допомогла я.
- Так-так. У мене шафка в медичному корпусі, номер 356. Так у нього була шафка номер 357, поряд із моєю. Ми якось зіткнулися біля шафок, він сказав, що з України, і я ще подумала, що тепер знаю аж двох людей з України…
Петрик зазирнув крізь скляні двері, я зробила останній ковток чаю, і Джеклін кивнула на горнятко:
- Лиши, я помию.
Я помахала колежанкам рукою і вискочила в коридор.
- У Романа Данильця була шафка в медичному корпусі,- одразу повідомила я.- Число 357.
Професор Аніт глянув на мене підозріливо, але не спитав, звідки така обізнаність.
- Це точно?
- Абсолютно.
Ми спустилися на підвальний поверх, довгим коридором перейшли з гуманітарного корпусу в медичний і опинилися саме там - перед рядом металевих боксів, які орендують собі ліниві студенти, щоб не тягатися щодня з підручниками. Шафка 357 нічим не вирізнялася поміж іншими.
Петрик поторгав ручку, але замок, звісна річ, був замкнений.
Тоді Петрик рішуче розвернувся, пройшов крізь двері в коридор і подався до центрального корпусу. Я ледве за ним встигала. У центральному корпусі, на першому поверсі, містилася охорона, і я з подивом зауважила, що Петрик прямує туди.
Юний білявий охоронець ліниво дивився у телевізор - камера була встановлена над центральним входом, і на екрані раз по раз ляскали двері, хто-небудь заходив і виходив.
- Доброго дня,- ввічливо привітався професор Аніт, який на вигляд анітрохи не відрізнявся від студента молодшого курсу.
Охоронець відірвався від телевізора й поглянув на нас. Я про всяк випадок заховалася за спиною свого супутника.
- Справа в тому,- пояснив Петрик,- що я загубив ключ од шафки.
- Який номер?
- 357.
Охоронець висунув шухляду, де складені були запасні ключі. Дістав потрібний, підписав якийсь папірець, поставив на ньому штампик і мовив:
- Двадцять доларів.
Петрик простягнув йому зелену двадцятку. Навзамін він отримав ключ, але не рушив одразу до шафок, а натомість знову спустився на підвальний поверх, знайшов там майстерню виготовлення ключів, пред’явив папірець і ключ - і за десять хвилин мав новесенький дублікат. Повернувши ключ охоронцю (двадцятка, я так розумію, лишилася як плата за дублікат), він попрямував у медичний корпус.
Я не могла повірити в те, що відбувається. Охоронець не тільки не вимагав у Петрика посвідчення особи - навіть не спитав, як його прізвище!
- У вас завжди так? - не витримала я.- Ну,
