Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Оселя мала занедбаний вигляд, і не тільки тому, що вже місяць сюди не з’являвся господар і все поприпадало порохами. Старі меблі дихали на ладан, замість книжкової шафи - відкриті полиці з неструганих дощок, залізні ліжка пережили, мабуть, не одне покоління мешканців будинку, дерев’яні шафки в кухні родом із п’ятдесятих років, і хіба санвузол обладнаний сучасною душовою кабіною і новеньким унітазом.

Петрик зазирнув ув одну зі спалень, посвітив ліхтариком. Ця кімната, вочевидь, давно не мала пожильця.

У другій спальні було веселіше - трохи накидано книжок на письмовому столі, у комоді - чоловіча білизна, у вбудованій шафі на вішаках чекають господаря піджаки, светри і сорочки. Тільки господар уже не прийде…

Поки мій супутник перевіряв уміст шухлядок письмового столу, я увімкнула настільну лампу - й побачила газету, складену так, що одна замітка впадала в око. Кричущий заголовок через усю сторінку - «СПРАВУ ІВАНА «ГРІЗНОГО» ДЕМ’ЯНЮКА ПОНОВЛЕНО». Я пробігла очима кілька перших рядків, тоді вчиталася.

«Джон (Іван) Дем’янюк (нар. 3 квітня 1920 р. в Київській обл.) іммігрував до США з Європи у 1951 р. і працював механіком на заводі «Форд» в Огайо. Батько трьох дітей, одружений із жінкою, що з нею познайомився в таборі для переміщених осіб. У 1958 р. отримав громадянство США. У серпні 1977 р. Міністерство юстиції США подало до суду заяву про відмову Дем’янюку в американському громадянстві, оскільки з’явилися свідчення, що він служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці і збрехав, подаючи документи на імміграцію. У червні 1981 р. Ізраїль надіслав вимогу про екстрадицію Дем’янюка, і в лютому 1986 р. його депортували до Ізраїлю, де він постав перед судом.

Джону Дем’янюку висунули обвинувачення, що у 1942 році він, колишній солдат червоної армії, зголосився співпрацювати з нацистською Німеччиною та служив конвойним у концентраційному таборі в Треблінці, де обслуговував газові камери й отримав прізвисько Іван Грізний. Звинувачення висунули на підставі посвідчення з його тогочасною світлиною та справжніми підписами вищих офіцерських чинів СС. У квітні 1988 р. ізраїльський суд засудив Дем’янюка до страти через повішення.

Захист подав апеляцію, і в серпні 1993 р. Верховний суд Ізраїлю виправдав Дем’янюка, оскільки вважав, що посвідчення могло бути сфальшованим радянською владою для дискредитації Дем’янюка, тобто існує достатньо підстав для сумнівів у провині підсудного. Дем’янюка випустили з-під варти, і він повернувся до США. У лютому 1998 р. Федеральний окружний суд постановив відновити його громадянство.

Однак уже в травні 1999 р. Міністерство юстиції знову подало позов проти Дем’янюка. На цей раз його звинуватили в тому, що він служив у таборах смерті Собібур і Майданек у Польщі, а також у таборі Флоссенбург у Німеччині. Дем’янюк постав перед судом у 2001 р., і вже в лютому 2002 р. суд постановив, що Дем’янюк не надав достатньо доказів своєї невинуватості. Провадження у справі Дем’янюка ведеться далі».

Що це нам дає? Хтозна. Щось ця інформація зовсім не в’яжеться до зниклої червоношкірої дівчини… Відклавши газету, я погортала кілька книжок. «Філософія автохтонів. Підручник»,- так називалася одна з них. В іншої на титулі значилося: «Легенди койота». Ще одна книжка - «Племена аборигенів і кордони їхнього природного розселення».

- Глянь,- я потягла Петрика за рукав,- глянь, які книжки! На якому факультеті вчився Роман Данилець?

- Спершу втупив у магістратуру на політологію, потім перевівся на філософію автохтонів…

Знов мене насторожила Петрикова неймовірна обізнаність, але зараз я не мала часу довго над цим міркувати. Поряд із книжкою «Земельні угоди. 1808-1867» лежав стос чистого паперу для нотаток. Я спрямувала на нього світло настільної лампи, тоді нахилилася ближче. Мені привиділося, що на верхньому аркуші проступили сліди від запису, що робився на попередній сторінці.

Покрутивши аркуш і так і сяк, я нарешті роздивилася нечіткі літери - «Л. Д.»?… Написано було не латинкою, а кирилицею. Тобто писав Роман Данилець.

- Що там у тебе? - потягнувся Петрик до аркуша.

- Та… не можу розібрати… Запис якийсь робили на верхньому папірці, тут трошки проступило.

Петрик довго розглядав аркуш.

- Знаки питання - аж три штуки. І якісь літери…

- Давай сюди,- я відібрала у нього знахідку.- Оця літера - ніби українське «Л». Друга, мабуть, «Д»… Удома при нормальному світлі добре роздивлюся. А ти щось надибав?

- Нічого цікавого.

- Тоді забираймося, доки нас не застукали.

Я загасила світло настільної лампи і рушила до дверей. В останню мить мені в око впала книжка «Легенди койота».

- Слухай,- я запопадливо зазирнула Петрикові в очі,- можна я цю книжечку на пару днів позичу? У нас же є ключ, я потім обов’язково поверну її на місце! Ну будь ласка.

Петрик покрутив пальцем біля скроні, і я сприйняла це як знак, що він не схвалює, але й не заперечує. Заховавши книжку під куртку, я виповзла з будинку, і Петрик позачиняв за нами усі двері.

Свіжий сніжок уже притрусив відбитки наших ніг, і я мала надію, що до ранку нападає ще, тож від незаконного проникнення лишиться тільки один слід: зламаний замок на сараї. Але про це господарі дізнаються не раніш весни - коли ще їм знадобиться городній реманент!

Червона Петрикова машина тихо чекала у темному провулку. Обминаючи підступний ліхтар на фото-елементах, ми наблизились - і з-під машини просто мені під ноги чкурнула метка тінь.

«Ой!» - скрикнула я і затулила собі рот обома долонями.

«Чого репетуєш? - невдоволено відізвалася тінь.- Давно койота не бачила?»

Переді мною, піднявши передню лапу, стояв знайомий рудий силует і усміхався гострим писком. Нашорошені вуха ловили звуки ночі.

«Що ти тут робиш?» - пошепки спитала я.

«Що-що! На тебе чекаю! Маю для тебе ще одну пізнавальну історію - подарунок, так би мовити, до дня народження. Не могла ж ти подумати, що я тебе не привітаю? Дивись: шестикутна вітальня. Портьєри запнуті…»