Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська
- До нас навідуватимуться незнайомці? - запитала Оксана, ніби відповідь «так» уже прозвучала.- Як ми знатимемо, що їм можна довіряти?
- Ні-ні,- Левко-Сокіл нетерпляче помахав рукою,- це хіба що у виняткових випадках… Та ні, такого не буде, про вас знатимуть, крім нас, тільки… Ну, може, форс-мажор… хоча ми такого не маємо допустити!
Орися набундючилась.
- А чого ж це мене ніхто не питає? Чи моя думка нічого не важить? Старші вирішили між собою, а ти, дівчинко, лишень кивай на згоду?
- Та ні… Та ми…- забурмотів Сокіл.
- Та як ти могла!…- задихнулася від обурення
Оксана.
Орися сердито відвернулася.
Льончик Дунін підхопив зі столу пляшку, метнув до серванта, виставив на стіл чисті келишки замість тих, що перекочували на кухню.
- Не йде розмова, а ми її закропимо!
Розлив хвацько, кілька крапель впало на скатертину: на білій тканині розбіглися сіруваті мокрі плями. Орисі майнуло в голові: попсує поліровку!… Та Леонід рішуче ляснув долонею по столу:
- Ну, вип’ємо за злагоду та мир у родині? Потяглися чарками одне до одного, забобонно справляючи ритуал: голосно цокнулися спершу дівчата між собою, тоді вже й хлопці долучилися.
І тріснула скляна завіса неспокою, неправильної форми шестикутна кімната виповнилася схвильованими смішками. Орися підхопилась і зникла на кухні, а повернулась уже з чайником. Чаю не було, запарила вишневі й смородинові гілочки, і кімнатою поплив лісовий запах. Печива теж не було, зрештою, нічого не було, та то дурниці; головне, що сьогодні Орися зважилася на щось таке, про яке не шкодуватиме. Правда, ніколи не шкодуватиме!…
Так, Орисю, випростуйся на весь свій невеличкий зріст, відкопуй у закапелках пам’яті, як перед війною налякано дивилася з-за фіранки у вікно, коли сусідів через дорогу виводили з хати; як кинула грудкою вслід машині, що забрала від тебе сусідських хлопчаків-близнят до притулку, як мовчки проклинала чорні безжальні колеса, а хлопчаки не плакали, ні, зачаїлися, тільки зморгували часто, як потайки хрестила їх невмілою рукою ти, комсомолка й найкраща студентка курсу; пригадуй, як Оксана в пику німцям повісила над ліжком Семенову світлину - ту, де її зниклий наречений у військовій формі,- а ти зірвала й кинула світлину в піч - сестра потім три тижні з тобою не розмовляла; воскрешай свої недавні думки: он і відозви всі - українською мовою, і газети виходять українські, й офіцер той німецький, коли постукав у хату, поговорив чемно - та й лишив вас у спокої, і ти доводила, що гірше, ніж було, все одно не може бути, а потім…
- Ти де заблукала? - Дунін уже обіймав її за плечі, й Орися з награним невдоволенням скинула його руку.
- …Та ну,- розповідала Оксана щось своє,- цілий день тарабаниш на машинці, аж у вухах - дзвін і виляск, а потім іще прийдеш додому, а тут сестра шастає сновидою по хаті й переказує: пам’ятаєш Шурку з п’ятнадцятого дому, так сьогодні на базарі чула, що її вчора забрали; прийшов папір на старшу, а мати каже: тобі шістнадцять, ти їдь, а ця мені з меншими поможе… І ото щодня, щодня звістку про нову халепу приносить…
- А ти пам’ятаєш,- прохопився Леонід, й Орися завважила, як зненацька посіріло його обличчя,- Віру Приткіну з нашого курсу? Вона ж мені якось зізналася, що з народження була Цилею, а потім, як родина до Києва перебралася, батьки сказали їй Вірою записатися, коли паспорт одержувала… Так її… її… вже нема. Ще в сорок першому. Розстріляли.
- Там? - спитала Оксана глухо.
- Там.
За вікном швидко потемніло: набігли хмари, бризнув дощик, зашелестів по бляшаному даху. Орися ще раз поставила чайник, бо горілка давно скінчилась, і крім борщу, запропонувати гостям не було чого, а вони сиділи у вигідній шестикутній кімнаті, умлівали від оманливого почуття затишку й не збиралися розходитися по тимчасових, переповнених сусідами, непривітних домівках.
- А ти на роботу,- поцікавився в Оксани Буревісник і закліпав запаленими повіками,- через Arbeitsamt Kiew влаштувалася?
- Ага. Приперлася на біржу праці - не знала ж, що й повістку в Райх можуть втулити,- але, Богу дякувати, пощастило. А моїх пара дівчат попалася на гачок.
- Хоч пишуть? - спитав Сокіл.
- Та пишуть. Тільки хто його знає, яка там цензура… Досі іноді сиджу на роботі, думаю: невже це правда? Невже війна? Невже таке з нами могло статися? Відчуваю втому. Глупство, правда? Кругом смерть, і я знаю, що треба щось робити, а натомість іду додому спати.
Льончик Дунін підморгнув, зробив рух, наче розтягує баян, і заспівав:
Їде Гітлер на коняці, Сталін на собаці, Гітлер Сталіну гукає: Твоя война в сраці.
Орися з серцем пхнула гульвісу в плече, аж той заточився і мало не злетів із крісла.
- А пам’ятаєте,- раптом пристрасно заговорив Шолуденко-Буревісник,- як у перші дні війни по базарах ходили плітки, буцім «іде український уряд на чолі з Винниченком»? А мені саме повістка прийшла. Я тобі ніколи не казав? - обернувся він до Леоніда.- Я не з’явився. Уявляю, що було б, якби я тоді попався. Ні, все-таки правду кажуть: дурень думкою багатіє… Нічого ми не домоглися тим, що лишилися. «Нове українське слово» я вже читати не можу…
Орися підвела на Буревісника очі. Одкровення спантеличило її. Оцей чорнявий, скромний знехтував повісткою заради примарного «уряду Винниченка»? Тю, чи дурний, чи скажений! Але думка поскакала далі: але ж і Леонід, і Данилець одного з ним віку, вчилися разом, либонь, і повістки одночасно отримали, але ж і вони
