Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Крок ліворуч - і ведмідь туди ж. Крок праворуч - і ведмідь за мною. Мовчазний божевільний танок. Здавалося, звір захопився грою і навіть припинив ревти.

- Що це ти робиш?

Ой! Я ж цілковито забула про Петрикове існування! Щось пробурмотівши, професор Аніт, який також тримав у руці відкупорену бляшанку, кинув ведмедю. Бляшанка не долетіла до чорного велетня якийсь метр і впала у сніг. Вміст її вивалився, і на снігу намалювалася червоняста пляма, наче розлетілися розпатрані тельбухи. Наслідуючи Петриків рух, я також шпурнула свою бляшанку ведмедеві - запізно помітивши, що він нахиляється до рожевої плями на снігу й принюхується.

Бляшанка влучила хижакові просто в чорний чутливий ніс.

Ведмідь ревнув так, що з сосон посипалася глиця. Смикнувши мене за собою, Петрик рвонув нашими старими слідами. У вухах відлунював ображений рик і хрускіт поламаного віття, а ще стугоніння крові. Мої чобітки були повні снігу, я не бачила стежки у призахідних косих променях сонця, бо в потилицю дихав страшний звір.

Не відаю, як ми подолали кілька кілометрів бездоріжжя - вгору, вгору, до Гнізда Буревісника. Петрик зупинився щойно на вершечку коло насосної станції. Я ледве переводила подих і весь час несамохіть озиралася назад.

- Чого ти весь час озираєшся? - не витримав нарешті Петрик, витрушуючи з-за коміра сніг.- Ніякого ведмедя не було. Бо якби був, ми б від нього зроду не втекли.

- А хто ж тоді?… - роззявила я рота.

- Ґічімаква - Великий Ведмідь. Дух. Я показала Петрику кулак.

Ми застрибнули в машину, і не встиг водій іще повернути ключ у замку запалювання та врубати пічку, як я розстебнула куртку і стягнула шапку. Тіло пашіло, але я не відчувала ні задубілих рук, ні щік - так наче позбулася тіла та зробилася невагомою й ефемерною.

Темна хмарка зненацька набігла на сонце, яке нестримно котилося на захід - от-от провалиться у незмірні глибини озера. Вчулося легке ляпання крил, я повернула голову й побачила, як великий птах робить коло над своїм гніздом, знижуючись, стає на крило, кліпає одним оком, ніби підморгуючи мені. Густа тінь його накрила машину, накрила ліс і дорогу, і тоді над Гніздом Буревісника запали осінні мрячні сутінки.

Султана, як уже згадувалося, була справжньою бангладеською князівною.

Вдома вона викладала в університеті англійську мову й літературу, і до двадцяти вісьмох років, аж поки не вийшла заміж за свого колегу - молоденького професора економіки, Султана вміла орудувати тільки слугами та служницями.

Заміжжя перевернуло її життя з ніг на голову. По-перше, магічним чином зникли слуги - всі вони залишились у батьківському палаці, а чоловік не лишень не мав фінансової потуги задовольняти витребеньки дружини, але й цілком у соціалістичному дусі не схвалював експлуатацію найманої праці.

По-друге, Султана раптом дізналася, що їжа, яку вона споживає щодня щонайменше двічі, а частіше тричі, на столі сама не з’являється - її треба купувати і готувати, і добре ще, коли не доводиться самій вирощувати! Першим подарунком, який зробив Султані чоловік, був кривий, мов ятаган, східний ніж на підставці, і Султана довгі години простоювала перед ножем на колінах, намагаючись навчитися різати м’ясо у повітрі. Султана зростала правовірною мусульманкою, і непокора чоловікові навіть не спадала їй на думку.

По-третє, чоловікові раптом забаглося підвищити наукову кваліфікацію, і він не вигадав нічого ліпшого, як чкурнути з квітучого Бангладеш у засніжену Буремну Затоку й потягти молоду дружину за собою. Двадцять п’ять розкішних сарі, які Султана привезла з теплого краю, їй просто не було куди вдягнути у Буремній Затоці!

Ах, сарі, сарі! Червоні, жовті, рожеві, зелені, пишно гаптовані золотом! Без сарі життя жінці цілком не таке! Навіть якщо ти припасла величеньку скриньку золотих прикрас і, як будь-яка порядна князівна, недбало тримаєш її у своїй кімнаті просто на столі - повну шкатулку перснів, сережок, браслеток і ланцюжків - та часом перебираєш і приміряєш золоті цяцьки, бо ж у занадто демократичній Буремній Затоці у тебе ще не було нагоди похизуватися перед товаришками східними своїми розкошами!

А коли ще й халяльного м’яса ніде не дістанеш, бо немає в Буремній Затоці мусульманської діаспори, і замовляти яловичину доводиться в сусідньому місті - і ти змушена харчуватися курятиною, щодня курятиною, яка стоїть тобі уже поперек горла!

Єдина відрада для душі - скликати гостину і запросити на неї своїх однокурсників, доки чоловік зайнятий на семінарі з макроекономіки. До гостини Султана довго готувалася, куховарила й прикрашала будинок, і коли ми з Джеклін і Майклом переступили поріг її хати, ніздрі нам принадливо залоскотали терпкі пахощі східних прянощів.

Султана, вдягнена в малинового кольору шовкове сарі, бігала вгору і вниз по сходах, щоразу пригадуючи чергову дрібницю, яку їй обов’язково треба принести, і цокотала так швидко, що ми через її тверду вимову й незвичний акцент нічого не могли второпатита, зрештою, уже й не намагалися.

Головною стравою був рис. Султана якось зізналася мені: коли бодай раз на день не покуштує рису, то, вважай, ще сьогодні й не їла. Готування рису перетворювалося на феєричний перформанс, я була якось присутня при ньому, і єдина думка снувалася тоді у мене в голові: як поцупити бодай ложечку.

- Султано, сядь уже, не гасай!

- Боже, який запах!

Султана востаннє злітала нагору, повернулася з розкішними серветками, зняла накривку з пательні, хапнула в жменю рису - рис їдять тільки руками - і вдоволено кивнула. І тоді на столі матеріалізувалися тарілки і наповнилися рисом, мов від помаху чарівної палички, і над гірками жовтої, щедро приправленої прянощами страви запарувало.

- Султано, а ми принесли вина! - Майкл опустив у центрі столу пляшку червоного сухого. Вже не знаю, де саме в Буремній Затоці вирощували виноград і яким дивом він дозрівав у цих північних широтах, але ми