Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська
- Петрику! - покликала я.
- Це браслет з оленячої шкіри і кісток,- сказав він, забираючи у мене знахідку.- Такі речі наші жінки зазвичай плетуть для туристів, їх можна непогано продати, але й наші дівчата їх часом одягають…
Химерне плетення зі шкіряних стрічок, довгастих відполірованих кісток і різнобарвних намистин, а посередині - перламутровий ґудзик, з якого звисають два «вусики». На зап’ястку браслет мав зав’язуватися на такі ж тоненькі шкіряні мотузочки.
- А це не браслет Ожавашко? - стрельнуло мені в голову прозріння.
Петрик рвучко розкидав соснові лапи, розрив лежанку, мов пес, який занюхав слід. Я присвічувала ліхтариком, але не встигала за Петриковим скаженим темпом. Він носився по хижі, як учаділий, змів зі столу бляшанки консервів, обнишпорив кожну щілину між дошками стін. Я позбирала бляшанки, що розкотилися по земляній долівці, присіла біля столу, тягнучись до останньої, яка закотилася найдалі.
І вдруге пощастило мені - мабуть, тому, що я зовсім цього не сподівалася. На ніжці столу, згори вниз, чимось гострим були видряпані два слова латинкою. Я вивернула голову й прикипіла до напису очима.
Мій супутник, помітивши це, відштовхнув мене.
- «Ваабішкізі маяґі»,- прочитав він.
- Що це означає?
- По-моєму, «білий іноземець».
- Роман Данилець?
Петрик гахнув кулаком об край столу.
- Вона була тут! Її тримали саме тут! Але за що? Їм і досі не дає спокою наша земля! Спершу - оті безкраї родючі рівнини, потім ліси, а тепер, коли витіснили нас на північ, що далі вже просто нікуди, їм потрібні копалини й нафта з наших надр!
- Професоре Аніт, заспокойтеся, до чого тут земля? Чому ти в усьому вбачаєш протистояння білих і червоних? Ну, написала вона «білий чужинець». Може, вона за ним навпаки побивалася! Адже вони, здається, дружили, їх часто бачили разом…
- Це все земля, земля…- Петрикові очі хворобливо блищали.
- Це сутичка двох культур, це природно. Завойовники мусять пригнічувати завойованих, втовкмачувати їм, що ті нижчі за розвитком, в іншому разі як себе виправдати? Ця божевільна місіонерська ідея вищої цивілізації… Як у Кіплінга: «The White Man’s Burden» - тягар білої людини. Хоча якщо згадати рік відкриття Америки - 1492, то чи була на той час відмінність у поступі білої та червоної цивілізацій аж такою разючою?…
- Це все земля, земля… Їм потрібна наша земля…
- Ну так, імперія завжди прагне розширення кордонів. Але до чого тут Ожавашко? До чого тут Роман Данилець?
- О, ти не розумієш! Це все земля, земля!…
Я знов починала мерзнути. У курінь не проникали сонячні промені, а морозець відчутно давався взнаки. Руки задубіли в рукавичках, і я сховала їх у рукави. Петрик не відривав очей від напису. У мене майнула неймовірна думка, що мій супутник приховує більше, ніж каже. Що його зрив - оті марення стосовно землі - не просто так. Він, либонь, знав Ожавашко досить близько і принаймні здогадується, чому вона могла опинитись у цій занедбаній халупі на краю світу, посеред предвічних лісових нетрів.
- Петрику, ходімо до машини. Я змерзла і страх як зголодніла. І вже починаю задивлятися на чужі консерви… Слухай, може, відкупоримо бляшаночку? Свіженька, цілком придатна до споживання. Я не їла з самого ранку! Тільки чаю попила, коли Джеклін пригостила.
Що то переваги цивілізації: бляшанки мали з торця металеве кільце, тож нам не треба було дбати навіть про консервний ніж. Чудова шинка всередині, щоправда, хліба немає, та й виделок також, але раз у житті в екстремальних умовах можна поїсти і зі складаного ножика…
Першу бляшанку я простягнула Петрикові. Вигляд він при цьому мав цілком приголомшений. Каюся, треба було негайно відвернути його увагу від белькотіння про землю й волю, от і спала на думку безглузда й водночас рятівна ідея з консервами. Я вікупорила другу бляшанку.
Віддалене ревіння захопило мене зненацька. Петрик на нього спершу взагалі не прореагував. Ревіння, яке згодом перетворилося на ображене мугикання, наближалося.
- Що це? - спитала я обережно.
- Ведмідь,- повідомив Петрик цілком байдуже.- Вони ще не повкладалися спати, тож шастають час від часу околицями.
- Ведмідь? Справжній бурий ведмідь гризлі?! Настирливе ревіння повторилось уже зовсім поруч, і я чекала, що зараз гігантська почвара зазирне у вікно. У той момент я не усвідомлювала, що вікно забите дошками - певно, щоб зберегти тепло.
Я штовхнула ногою двері, досі затискаючи в руці відкупорену бляшанку.
Просто переді мною, підпираючи кошлатою спиною стовбур невідомого дерева, стояв ведмідь. Чорний ніс, великий і вологий, стріпував ніздрями. Маленьких очиць ведмедевих я не бачила, але була певна, що в них зблискують хтиві іскорки. Ведмеді гризлі хоч і підсліпуваті, але ж нас він не зможе не помітити. Дичина сама приблукала йому в пащеку, навіть дві нерозважливі дичини!
З переляку ноги мої підігнулись, і я попливла вниз по одвірку, чіпляючись курткою за трухле дерево. Шкарубкий звук захиркотів у тиші. Дзеркально повторюючи мій рух, ведмідь теж присів на задніх лапах і сердито загарчав - поки що зовсім тихо, але загрозливо.
Ухопившись рукою за перехняблені двері, я сяктак випросталася. Ведмідь також поволеньки звівся на задні ноги та зробив очевидний рух назустріч мені. Я інстинктивно відступила ліворуч, наче можна було у зимовому лісі розминутися з ведмедем гризлі, котрий ніяк не вляжеться у сплячку! Звір притупнув і теж ступив
