💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська

Читаємо онлайн Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

РІК 1942

Шестикутна вітальня. На вікнах запнуті портьєри.

- Який паскудний настрій…- Оксана посмикала себе за мочку вуха. Ця звичка з’явилась у неї з недавнього часу - щойно вона згадувала про Семена, від котрого не було жодної звістки з самого дня наглої мобілізації, то починала нервово стенати плечима й терти вухо.

- А на що ти сподівалася? - зло й рішуче відтяла молодша сестра.- Згадай оті довоєнні паради й демонстрації, оте фальшиве єднання й братерство. Хіба військові френчі не дратували тебе самою своєю присутністю на вулицях твого міста? Хіба ти не бридилася щораз від їхнього панібратства і зверхності? - Орися несамовито жестикулювала.- То чого ж ти вважала, що інші військові… формою хіба відрізняються… що інші впишуться в інтер’єр?

- Який паскудний настрій… - за інерцією повторила Оксана, й Орися, стріпнувши віями, спробувала зазирнути їй у вічі, зацокотіла:

- Ну-ну, не переймайся… Це ж не кінець… Дасть

Бог, гарну новину отримаєш…

Облудні слова, котрим уже ніхто не вірив. Котрі вимовлялися, тільки аби говорити. Котрі нічого не важили. Сипалися - довгі, короткі, дзвінкі, погідні,- бо така звичка людська: у словесну форму одягати не залежні від волі людини явища, щоб змогти їх осягнути. Насправді ж Орисі хотілося так само опустити плечі й, хилитаючись із боку в бік, зітхати. Кривити обличчя, як від болю.

Знадвору по-хазяйському постукали, за мить двері прочинились, і крізь щілину зазирнула весела пика Леоніда Дуніна. Здмухнувши чорне пасмо з чола, він без привітання поцікавився:

- Гостей не чекали?

Сміливо відчинив двері навстіж, і тоді виявилося, що за спиною в Льончика стоять іще двоє: один у чорному елегантному костюмі, з дещо збентеженим виразом пташиного обличчя - Орися впізнала в ньому Льончикового колишнього однокурсника Левка Данильця.

Другий же був незнайомий. Високий, стрункий, лице трикутне, відкрите, а погляд блукає, і ніяк не вдається спіймати вираз його карих очей під запаленими, хворими повіками.

Поманивши за собою товаришів, Дунін першим ступив у сіни, скинув черевики, прилаштував їх під сходами, що вели на горище, та сміливо повернув праворуч, до кухні. Там він, насвистуючи урочистий марш, запалив вогонь і налив повний чайник води.

А гості так і тупцяли в сінях, незграбно роззуваючись.

Орися застигла в дверях, не певна, чи до вітальні їх запрошувати, чи краще відпровадити на кухню до Льончика, заки старша сестра не оговтається.

Тим часом Леонід випірнув із кухні; легко взяв кругленьку Орисю за талію й відсторонив із проходу, а тоді підштовхнув своїх товаришів до вітальні. Слідком за приятелями Льончик прослизнув у кімнату, зауважив посмучену Оксану. Нахилившись над нею, шепнув щось на вухо, від чого та стиснула губи, але невільно почервоніла й заховала усмішку, а потім піднесено промовив:

- Пані та панове, дозвольте відрекомендуватися: Перелесник,- він по-військовому хитнув підборіддям і клацнув закаблуками.- А ще маю познайомити вас. Сокіл,- він указав на Левка Данильця.

Левко простягнув Орисі руку, скоромовкою буркнув:

- Сокіл… е-е-е… то… то…

Орися подумки продовжила: «…псевдо»,- але вголос нічого не сказала, тільки кивнула приязно, з розумінням. Вдала, що вперше парубка бачить. Оксана теж кивнула, та руки не дала: душею була ще далеко. Левко-Сокіл зніяковів.

Льончик Дунін вказав на високого чорнявого й мовив:

- А це Буревісник.

Чорнявий запобігливо усміхався, цілував жінкам руки.

- Роман Шолуденко,- представився сміливо. Зачув, що на кухні закипає чайник, і дістав з кишені пляшку: - За знайомство, еге ж?

- Хлопці,- заметушилася Орися, перенесла з круглого столу вазу на етажерку і відставила до стіни два крайні стільці,- допоможіть мені стіл посунути на середину.

Сокіл-Данилець занюхав борщ і простодушно спитав:

- А що це у вас так смачно пахне? Борщ? Справжній борщ? Не може бути!…

Льончик ущипливо продекламував:


Сокіл літа високо. Шпундри, млинці, кулешу Остре соколе око Завше уздріє першим.

Сокіл пригрозив йому кулаком.

…Відпарувала на столі каструля з борщем, відбрязкали ложки, віддзвеніли келишки з оковитою. Напруження, яке ледь помітною тінню ковзало по обличчях присутніх перед обідом, тепер залягло нетерплячими зморшками на чолах. Орися поглядала на Дуніна спідлоба, хотіла поквапити: «Льончику, говори вже! Не зволікай!…» - але натомість мовчала, бо не вирішила для себе, чи хоче вона почути те, що той має сказати. О, відчувала всією шкірою, що саме хоче сказати невиправний бабій-перелесник, пустун і відчайдух. І була певна: старша сестра притьмом на все погодиться. А от чи готова погодитися вона?…

І коли тягнути далі було вже просто непристойно, Леонід розправив вилоги елегантного піджака й промовив:

- Чудовий обід, чудовий… Давно вже я не мав нагоди так добре попоїсти… Еге ж,- він потарабанив пальцями по столу; крізь скатертину звук вийшов глухим і тривожним,- але я не про те… Оксано,- звернувся він до своєї візаві, яка після горілки дещо розімліла, на щоках заграв рум’янець, а важкий погляд повеселів,- ти працюєш, правда ж? Маєш Ausweis?

- Маю,- відповіла старша сестра.

- А ти, Орисенько?

- Я теж маю,- підтвердила молодша і наструнчилася.

Льончик Дунін покректав.

- Ми хотіли… Ми… цей…- він нетерпляче повернувся до Левка: - Сокіл краще розповість.

Той настовбурчився змерзлим пташком.

- Завжди я! Еге ж!… Тільки зразу домовимося: по-перше, нікому, ніколи! Навіть між собою не обговорювати!… По-друге, якщо ви зараз відмовитеся, ми просто забудемо про цю балачку - і баста. Ми зрозуміємо, правда…

- Говори,- підохотила його Оксана.

- Всього

Відгуки про книгу Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: