Вальс на прощання - Мілан Кундера
Він відчував під рукою тепле собаче тіло і думав собі: та білява дівчина прийшла, щоб таємничим знаком сповістити, що його ніколи не любитимуть у цій країні і що вона, посланниця від народу, завжди готова перейняти його і віддати на поталу людям, які вимахують тичками з дротяними петлями. Він обняв пса і пригорнув до себе. Подумав, що не може покинути його тут напризволяще, що повинен завезти його далеко з цієї країни як свідчення про переслідування, як одного з тих, що втекли від тих переслідувань. Потім він подумав, що прихистив тут цього боксера, наче злочинця, якого шукає поліція, й та думка здалася йому комічною.
У двері постукали, і ввійшов Шкрета.
— Ага, ти вже прийшов, нам пора. Я шукав тебе півдня. Де це ти вештався?
— Я зустрічався з Ольгою, а потім…
Він хотів було розповісти про випадок із псом, та Шкрета урвав його.
— А певно! Отак гаяти час, коли нам так багато треба обговорити! Я вже казав Бертлефові про тебе і влаштував так, щоб він запросив нас обох у гості.
Тієї миті пес плигнув з дивана, підійшов до лікаря, став на задні лапи, а передні поклав йому на груди. Шкрета почухав його за вухами.
— Ох, Бобе, ти такий хороший, — нітрохи не здивувавшись, мовив він.
— То його звати Боб?
— Авжеж, це Боб, — відказав Шкрета і пояснив, що пес належить господареві лісової корчми, розташованої неподалік од міста; собаку тут знають усі, він частенько тут вештається.
Пес уторопав, що балакають про нього, і це йому сподобалося. Замахав хвостом і хотів було лизнути Шкрету в губи.
— Ти тонкий психолог, — сказав лікар. — Треба, щоб ти його добряче вивчив сьогодні. Бо я не знаю, з якого краю до нього підступитися. У мене на нього великі плани.
— Ти хочеш продавати образки?
— Та ті образки — чистісінька дурня, — відказав Шкрета. — Йдеться про набагато важливішу річ. Я хочу, щоб він усиновив мене.
— Усиновив тебе?
— Авжеж, усиновив. Для мене це життєво важливо. Якщо я стану його сином, то автоматично здобуду американське громадянство.
— То ти хочеш емігрувати?
— Та ні. Я здійснюю тут серйозні експерименти і не хочу їх уривати. Треба буде і про них сьогодні з тобою побалакати, ти мені потрібен у зв’язку з ними. А з американським громадянством я здобуду американський паспорт і зможу вільно мандрувати білим світом. Ти ж знаєш, що пересічна людина нізащо не може вибратися з цієї країни. А мені страшенно кортить податись до Ісландії.
— Чому саме до Ісландії?
— Там найліпше ловиться лосось, — відказав Шкрета. І провадив далі: — Трохи ускладнюється все це тим, що Бертлеф тільки на сім років старший од мене. Треба пояснити йому, що таке батьківство — це правовий стан, який не має нічого спільного з природним батьківством і що, теоретично, він може бути моїм названим батьком навіть у тому разі, якщо буде молодший од мене. Може, він і зрозуміє, та в нього дуже молода дружина. Одна з моїх пацієнток. Вона прибуде післязавтра. Я послав Сюзі до Праги, щоб вона зустріла її на летовищі.
— А Сюзі знає про твій план?
— Авжеж. Я сказав їй, щоб вона будь-що завоювала приязнь майбутньої свекрухи.
— А сам американець? Що він про це каже?
— Оце найважче. Він нездатний зрозуміти це з півслова. Тим-то мені ти й потрібен, треба, щоб ти дослідив його і сказав, як мені з ним поводитися.
Шкрета зиркнув на годинник і сказав, що Бертлеф на них чекає.
— А з Бобом що нам удіяти? — запитав Якуб.
— А як сталося, що ти його привів сюди? — запитав Шкрета.
Якуб пояснив приятелеві, як порятував псові життя, та Шкрета поринув у думки і слухав його неуважно. Коли Якуб скінчив, він сказав:
— Господарка корчми — моя пацієнтка. Два роки тому вона народила чудову дитинку. Вони дуже люблять Боба, то завезеш їм його завтра. Поки що я дам йому снодійне, щоб він не турбував нас.
Він дістав з кишені тюбик і витрусив відтіля пігулку. Погукав пса, роззявив йому пащеку і вкинув ту пігулку туди.
— За хвилину він спатиме як убитий, — сказав він і вийшов із кімнати з Якубом.
9
Бертлеф привітався з гостями, і Якуб уважно оглянув кімнату. Потім підійшов до картини, де був намальований бородатий святий.
— Я чув, ви вправляєтеся в живописі, — сказав він Бертлефові.
— Авжеж, — відказав Бертлеф, — це святий Лазар, мій покровитель.
— А чому ви намалювали йому блакитний ореол? — здивовано запитав Якуб.
— Я радий, що ви поставили це запитання. Зазвичай люди розглядають картину і не знають навіть, що вони бачать. Я намалював блакитний ореол, бо насправді він таки блакитний.
Якуб знову здивувався, а Бертлеф провадив:
— Люди, які почувають винятково палку любов до Бога, за винагороду мають святу радість, що розливається всенькою їхньою істотою й струмує назовні. Світло цієї божественної втіхи м’яке, ніжне і небесної барви.
— Зачекайте, — урвав його Якуб. — Ви хочете сказати, що той ореол не просто символ?
— Звісно, — відказав Бертлеф. — Та не думайте, що те світло постійно струмує довкола голови святого і що святі ходять немов запалені ліхтарі. Авжеж, ні. Блакитний ореол виникає довкола них лише тоді, коли вони почувають потужну внутрішню радість. У перші століття після Христової смерті, коли святих було багато і чимало було людей, що близько знали їх, ніхто не сумнівався у тому, який колір їхнього ореолу, і на всіх картинах та фресках тієї пори ви можете побачити, що той ореол блакитного кольору. Тільки з V століття художники почали потроху малювати його різними барвами, наприклад помаранчевою або жовтою. Згодом у готичному живописі були тільки золотаві ореоли. Так було мальовничіше і краще передавало земну потугу і славу християнської церкви. Та цей ореол схожий був на справжнє сяйво не більше, ніж тодішня церква на первісне християнство.
— Я цього й не знав, — сказав Якуб, а Бертлеф підійшов до шафки з лікерами. Кілька секунд він обговорював із гостями, якій плящині віддати перевагу. Наллявши коньяку в три келихи, він обернувся до
