Вальс на прощання - Мілан Кундера

5

Дві Руженині колеги аж не тямилися з нетерплячки. Їм кортіло знати, як скінчилося побачення з Клімою, але вони обслуговували пацієнток у протилежному кінці зали, тож лишень о третій годині пополудні зустрілися зі своєю подругою й засипали її запитаннями.

Ружена вагалася, не знаючи, відповідати їм чи ні, нарешті невпевнено відказала:

— Він сказав, що кохає мене і одружиться зі мною.

— От бачиш, я ж тобі казала! — вигукнула худорлява. — То він розлучиться?

— Сказав, що розлучиться.

— А що йому ще вдіяти, — весело докинула сорокарічна. — У тебе буде дитина. А в неї дітей нема.

Тепер Ружені закортіло розповісти все до крихти.

— Він сказав, що забере мене до Праги. Знайде там мені роботу. Казав, що ми поїдемо на вакації до Італії. Та зараз він дитини не хоче. І він має рацію. Перші роки найсолодші, а як буде дитина, то ми не зможемо всмак натішитися одне одним.

Сорокарічна просто-таки сторопіла.

— То ти що, хочеш зробити аборт?

Ружена кивнула.

— Та ти здуріла! — вигукнула худорлява.

— Він тебе в дурні пошив, — сказала сорокарічна. — Щойно ти позбудешся дитини, він забуде про тебе.

— Чому це?

— Може, закладемося? — вигукнула худорлява.

— Та ж він кохає мене!

— А звідки ти знаєш, що він тебе кохає? — запитала сорокарічна.

— Він мені так сказав!

— А чом це він не давався знати два місяці?

— Бо він боявся кохання, — відказала Ружена.

— Що?

— Ну, як тобі пояснити… Він боявся кохання до мене.

— І тим-то він і словом не озивався?

— Він завдав собі випробування; хотів упевнитися, що не може мене забути. Зрозуміло чи ні?

— А певно, — сказала сорокарічна. — І коли він дізнався, що зробив тобі дитину, то раптом збагнув, що не може тебе забути.

— Він казав, радий, що я вагітна. Не тому що буде дитина, а тому що я зателефонувала йому. Тоді він збагнув, що кохає мене.

— Господи, яка ти дурепа! — вигукнула худорлява.

— Не розумію, чому це я дурепа.

— Бо ця дитина — єдине, що у тебе є, — пояснила їй сорокарічна. — Якщо ти позбудешся її, в тебе вже нічого не буде і він на тебе начхає.

— А я хочу, щоб він кохав мене заради мене самої, а не заради тієї дитини!

— За кого ти себе вважаєш, га? Чому це він захоче тебе заради тебе самої?

Вони ще довго і палко сперечалися. Обидві товкли Ружені, що дитина єдиний її козир і що вона не повинна відмовлятися від неї.

— Я ніколи не погодилась би на аборт. От кажу тобі. Ніколи, розумієш? — казала їй худорлява.

Ружена відчула раптом, як стала маленькою дівчинкою, і сказала (то була та сама фраза, що повернула Кліму до життя):

— То скажіть, що мені вдіяти!

— Триматися, — сказала сорокарічна, а потім відчинила шухляду своєї шафки і дістала відтіля тюбик із пігулками. — Ось ковтни одненьку! У тебе геть сил немає. Це тебе заспокоїть.

Ружена вкинула пігулку до рота і проковтнула.

— І носи тюбик із собою. Тут написано: три пігулки щодня, але ти вживай їх лише тоді, коли треба заспокоїтися. І не подумай зопалу вчворити якоїсь дурні. Не забувай, що це хитрий лис. Він що хоч утне! Але цього разу не викрутиться!

Вона знову відчула, що не знає, як вдіяти. Ще геть недавно вона була сповнена рішучості. Але аргументи її колег здавалися переконливими, і вона знову завагалася. Збурена, вона почала спускатися східцями.

У вестибюлі до неї підбіг розпашілий від збудження молодик.

— Я вже казала, щоб ти не чекав на мене тут, — вона люто зиркнула на нього. — Та й після того, що сталося вчора, не розумію, як це ти набрався нахабства прийти сюди!

— Не гнівайся, прошу тебе! — розпачливо вигукнув молодик.

— Цить! — осмикнула вона. — Ще сварок тут мені бракувало! — і вже хотіла було піти.

— Не тікай від мене, як не хочеш сварок!

Вона нічого не могла вдіяти.

Пацієнти сновигали вестибюлем, та ще й медики в білих халатах весь час пробігали. Вона не хотіла привертати до себе увагу, тож мусила лишитися й прибрати невимушеного вигляду.

— То що ти від мене хочеш? — неголосно запитала.

— Нічого, хотів тільки перепросити. Я щиро шкодую, що таке утнув. Та, прошу тебе, присягнися, що поміж вами нічого нема.

— Я вже казала тобі, що нема.

— То присягнися!

— Не поводься як дитина. Я не присягаюся про таку дурню, як оце.

— Тому що поміж вами щось було.

— Я вже тобі сказала, що ні. І якщо не віриш мені, то нам нема про що балакати. Це просто друг. У мене що, не може бути друзів? Я дуже поважаю його, я рада, що він мій друг.

— Знаю. І не докоряю тобі, — сказав молодик.

— Завтра він даватиме концерт. Сподіваюся, ти не шпигуватимеш за мною.

— Якщо ти даси мені чесне слово, що поміж вами нічого нема.

— Уже сказала тобі, що не опускаюся до того, щоб давати чесне слово з такого приводу. Зате даю тобі чесне слово, що як ти шпигуватимеш за мною, то більше ніколи в житті мене не побачиш.

— Ружено, це ж тому, що я кохаю тебе, — з нещасним виглядом мовив молодик.

— Я теж, — лаконічно відказала Ружена. — Та я не влаштовую з цього приводу сварок на шосе державного значення.

— Бо ти мене не кохаєш. Ти мене соромишся.

— Не мели дурниць.

— Ти зі мною ніколи нікуди не ходиш, не показуєшся зі мною на людях…

— Цить! — знову звеліла вона, коли він зняв голос. — Мій батько мене вб’є. Я ж уже пояснила, що він стежить за мною. А тепер не гнівайся, мені час йти.

Молодик ухопив її за руку.

— Не йди, зачекай!

Ружена розпачливо звела очі до неба. Молодик сказав:

— Якби ми побралися, то все було б по-іншому. Він і не посмів би протестувати. І в нас була б дитина.

— Дитини я не хочу, — хутко відказала Ружена. — Я ліпше віку собі збавила б, ніж надбала дитину!

— Чому це?

— Тому. Я не хочу дитини.

— Я кохаю тебе, Ружено, — знову сказав молодик.

— Ти що, хочеш довести мене до самогубства, еге? — запитала Ружена.

— До самогубства? — здивовано перепитав він.

— Авжеж, до самогубства!

— Ружено! — вигукнув молодик.

— Доведеш мене таки, кажу! Запевняю тебе! Ти доведеш мене до цього!

— Можна мені прийти увечері? — принижено запитав молодик.

— Ні, увечері не можна, —