Вальс на прощання - Мілан Кундера
Вона вийшла з купальної зали й попрямувала до «Річмонда». Попри всі свої в’їдливі думки, Ольга тішилася тим, що побачить Якуба. Їй кортіло осквернити його музей, ставши там не експонатом, а жінкою. Тож вона трохи розчарувалася, знайшовши в дверях записку, де її просили зайти до сусідньої кімнати. Присутність сторонніх осіб позбавляла її сміливості, тим паче, що вона не знала Бертлефа, а Шкрета ставився до неї зазвичай люб’язно, проте з очевидною байдужістю.
Проте Бертлеф швидко змусив її забути про ніяковість. Він представився, низько вклонившись їй, і насварив Шкрету за те, що той не познайомив його з такою цікавою жінкою.
Шкрета відказав, що Якуб попросив його наглядати за цією дівчиною, тож він утримався від знайомства її з Бертлефом, бо знав, що йому не може опиратися жодна жінка.
Бертлеф сприйняв той комплімент із веселим задоволенням. Потім узяв слухавку і замовив вечерю з ресторану.
— Просто не віриться, — сказав Шкрета, — як нашому другові щастить так добре жити у цій дірі, де в жодному ресторані не допросишся пристойної вечері.
Бертлеф понишпорив у скриньці для сигар, що стояла коло телефону, і дістав звідтіля пригорщу п’ятдесятицентових монет.
— Скупість — це гріх… — усміхнувся він.
Якуб зауважив, що він іще не зустрічав людини, яка так палко вірила б у Бога і водночас уміла так тішитися життям.
— Бо ви ніколи не бачили справжнього християнина. Як ви знаєте, слово «євангеліє» перекладається як «радісна звістка». Радіти життю — ось найголовніший постулат Христового вчення.
Ольга вирішила, що це непоганий привід долучитися до розмови.
— Якщо вірити нашим викладачам, християни вбачали в земному житті паділ сліз і тішилися думкою, що справжнє життя розпочнеться для них після смерті.
— Люба панно, — сказав Бертлеф, — не вірте викладачам.
— А всі святі, — провадила Ольга, — тільки те й робили, що відмовлялися від життя. Замість того, щоб кохатися, вони катували себе, замість того, щоб сперечатися, як оце ми з вами, вони тікали в пустелю, а замість того, щоб замовляти їжу телефоном, жвакували корінці.
— Ви нічого не тямите у святих, люба панно. Ці люди були винятково прихильні до життєвих утіх, проте досягали їх іншими способами. У чому, на вашу думку, полягає найвища утіха людини? Можете спробувати угадати, але обов’язково помилитеся, бо ви недостатньо щирі. Це не докір, адже щирість передбачає знання себе, а воно приходить із віком. Та хіба може бути щира дівчина, що випромінює солодкість, як ви оце? Не може вона бути щира, бо навіть не пізнала самої себе. Та якби вона пізнала, то погодилася би зі мною, що найвища втіха — це бути предметом захвату. Ви так не вважаєте?
Ольга відказала, що знає дужчу втіху.
— Ні, — сказав Бертлеф. — Візьміть, наприклад, бігуна, якого знають навіть дітлахи, бо він здобув підряд три перемоги на змаганнях. Гадаєте, він відмовився від життя? А він же ж замість бесід, кохання й бенкетів повинен був тільки те й робити, що бігати по стадіону. Його тренування скидаються на те, що робили наші великі святі. Святий Макарій Александрійський під час перебування в пустелі набирав кошик піску, завдавав його собі на плечі й отак бігав із ним цілісінький день, аж падав од знесилення. Але й для вашого бігуна, і для Макарія Александрійського, звісно ж, була якась велика винагорода, що набагато перевершувала їхні зусилля. Знаєте, як це воно — чути грім оплесків на олімпійському стадіоні? Немає більшої радості на світі! Святий Макарій Александрійський знав, навіщо він носить на плечах отой кошик. Слава про його марафони незабаром розлетілася у всенькому християнському світі. Святий Макарій Александрійський був як той ваш бігун. Бігун переміг спершу на дистанції п’ять тисяч метрів, потім здолав десять тисяч, аж йому і того виявилося недостатньо, то він переміг ще й у марафоні. Бажання, щоб тобою захоплювалися, ненаситне. Святий Макарій прийшов у Фіванський монастир, де його не впізнали, і попросив прийняти його туди простим ченцем. Та коли настала пора великого посту, настав і час його слави. Усі ченці постували навсидячки, а він сорок днів стояв! То був тріумф, якого ви і уявити собі не можете! Або ж згадайте святого Симеона Стовпника! Він збудував у пустелі колону з малесеньким майданчиком нагорі. Там не було де сісти, можна тільки стояти. І отак стояв він упродовж усього свого життя, і всі християни захоплювалися цим неймовірним людським рекордом, адже цей схимник переступив межі людських можливостей. Симеон Стовпник був Гагаріним V століття. Можете собі уявити, як зраділа свята Женев’єва Паризька, коли почула від галльських купців, що Симеон Стовпник знає про неї й благословляє її зі свого стовпа? А чому, на вашу думку, намагався він поставити рекорд? Невже не переймався ні життям, ні людьми? Не будьте наївною! Церковні спільники знали, що святий Симеон Стовпник честолюбний, тож вирішили його випробувати. Іменем духовної влади вони звеліли йому спуститися додолу й відмовитися від того змагання. То був болісний удар для Симеона Стовпника! Та він був мудрий або ж і хитрий, то все ж таки спустився зі стовпа. Церковні спільники не ставилися вороже до його рекордів, та їм хотілося упевнитися в тому, що його честолюбство не перевершує його покори. Коли вони побачили, як він засмучено злазить зі стовпа, то відразу ж звеліли йому залізти назад, тож святий Симеон так і помер на тій своїй колоні, оточений загальною любов’ю й захватом.
Ольга уважно слухала і, почувши останні Бертлефові слова, засміялася.
— Це неймовірне прагнення загального захвату не смішне, а радше зворушливе, — сказав Бертлеф. — Людина, що прагне захвату, тягнеться до людей, вона прихильна до них, не може без них жити. Святий Симеон Стовпник сам-самісінький на квадратному метрі стовпа. І водночас він із людьми! Він уявляє собі, як на нього дивляться мільйони очей. Він присутній у мільйонах думок, і це тішить його. Це великий приклад любові до людини і любові до життя. Ви уявити собі не можете, люба панно, наскільки і досі живе в кожному з нас цей Симеон Стовпник. І навіть сьогодні він виразник того найкращого, що є в нашій душі.
У двері постукали, і кельнер
