Вальс на прощання - Мілан Кундера
— Архімед своїми кресленнями, Мікеланджело своїми кам’яними скульптурами, Пастер своїми пробірками з дослідами — тільки вони змінювали життя людей і творили реальну історію, натомість політики…
Шкрета замовк і зневажливо махнув рукою.
— То що ж політики? — запитав Якуб. І сам відповів: — Скажу тобі. Якщо наука і мистецтво справді достеменна арена історії, то політика — це закрита наукова лабораторія, де з людиною вчиняють нечувані експерименти. Піддослідних, немов тих кроликів, кидають у трюми, а потім дістають відтіля, звабивши оплесками і налякавши петлею, зраджуючи і спонукаючи до зради. Я був у тих дослідних центрах лаборантом, проте кілька разів служив і об’єктом для вівісекції. Знаю, я не створив ніяких цінностей (як і всі ті, що працювали зі мною), та все ж таки збагнув краще за інших, що таке людина.
— Я розумію вас, — відказав Бертлеф, — мені теж знайомі ці лабораторії, хоч ніколи й не був там лаборантом, а лише піддослідним кроликом. Коли вибухнула війна, я був у Німеччині. Мене видала гестапо жінка, яку я кохав. Вони показали їй світлину, де я був у ліжку з іншою жінкою. Її болісно вразило це, а ви ж знаєте, що кохання часом набуває ознак ненависті. І я опинився у в’язниці з чудернацьким відчуттям, що привело мене туди кохання. Хіба це не чудово, опинитися в катівнях гестапо, знаючи, що насправді це привілей чоловіка, якого занадто палко кохають?
Якуб відказав:
— Найогидніше для мене бачити, як жорстокість, ницість і дурість людська вбираються у машкару ліричності. Вона послала вас на смерть, вважаючи це трепетним виявом скривдженого кохання. А ви потрапили до катівень з примхи дурнуватої жіночки, вважаючи, ніби граєте роль у трагедії, яку написав для вас Шекспір.
— Після війни вона прийшла до мене вся в сльозах, — провадив Бертлеф, наче й не почувши Якубового зауваження. — Я сказав їй: «Не бійся, Бертлеф ніколи не мститься».
— Знаєте, — сказав Якуб, — я часто думаю про царя Ірода. Ви знаєте цю історію. Кажуть, дізнавшись, що на світ має прийти майбутній юдейський цар, Ірод звелів повбивати всіх немовлят, оскільки боявся, що його скинуть із престолу. Я особисто уявляю Ірода інакшим, хоч і знаю, що це лише гра уяви. Як на мене, це був освічений, мудрий і великодушний владар, який давно працював у політичній лабораторії й збагнув, що таке життя і людина. Він зрозумів, що людину не варто було створювати. Втім, його сумніви були не такі вже недоречні й грішні. Якщо не помиляюся, Господь теж засумнівався в людині й захопився ідеєю знищити цю частку свого творіння.
— Так, — погодився Бертлеф, — Мойсей каже про це в шостій главі книги Буття: «Зітру Я людину, яку Я створив, з поверхні землі (…) бо жалкую, що їх Я вчинив»[2].
— І, можливо, у хвилину слабості Господь урешті дозволив Ноєві порятуватися в ковчегу, щоб наново розпочати історію людства. Можемо ми бути певні, що Бог не шкодував за цією слабістю? Та хоч шкодуй, хоч не шкодуй, нічого вже не вдієш. Бог не може виставляти себе на посміховисько, безперестану змінюючи свої рішення. Та хіба не може бути такого, що це він навіяв Іродові цю думку? Адже й таке може статися, правда?
Бертлеф стенув плечима і нічого не сказав.
— Ірод був цар. І відповідав не лише за себе. Не міг він сказати, як я оце: нехай інші роблять, що хочуть, а я відмовляюся розмножуватися. Він був цар і знав, що повинен вирішувати не лише за себе, а й за інших, отож, і вирішив, що, в ім’я всього людства, людина не повинна більше розмножуватися. Отак розпочалося винищення немовлят. Причини його були не такі потворні, як вважається традиційно. Ірод керувався винятково шляхетним наміром — видерти нарешті світ із людських пазурів.
— Ваше тлумачення Ірода мені дуже подобається, — сказав Бертлеф. — Так подобається, що від сьогодні я уявлятиму собі винищення немовлят, як і ви оце. Та не забувайте, що тоді, коли Ірод вирішив, що людство має припинити існування, у Вифлеємі народився хлопчик, котрий уникнув його ножа. І та дитина виросла і сказала людям, що існує одне-єдине, задля чого треба жити, — любити одне одного. Звісно ж, Ірод був освіченіший і досвідченіший. Ісус був молодий і небагато знав про життя. Може, усе його вчення пояснюється його молодістю й браком досвіду. Зрештою, і наївністю. Й усе ж таки в ньому міститься істина.
— Істина? І хто довів цю істину? — хутко запитав Якуб.
— Ніхто, — відказав Бертлеф. — Ніхто не довів, та й не доведе її. Ісус так любив свого батька, що не хотів, щоб творіння його виявилося кепське. І провадила його до цього любов, а не глузд. Тим-то суперечку поміж ним та Іродом вирішити може лише наше серце. Варто бути людиною чи ні? Немає в мене доказів на користь цього, та я вірю Ісусові, що варто, — сказавши те, він усміхнувся й обернувся до Шкрети. — Тому я й послав сюди мою дружину полікуватися у пана лікаря Шкрети, що він для мене один зі святих учнів Ісусових, бо вміє чинити дива і повертати життя безплідним жіночим черевам. Отож підіймаю келих за його здоров’я!
10
Якуб завжди ставився до Ольги з батьківською статечністю й жартома прозивав себе «старшим паном». Проте вона знала, що в нього чималенько жінок, з якими він поводиться геть інакше, і заздрила їм. Та сьогодні вона вперше подумала, що в Якубові є щось старече. У його ставленні до неї дівчині вчувався дух плісняви, який так добре вміє відчувати молодь у старших людях.
Старигани зазвичай вирізняються тим, що полюбляють хвалитися стражданнями, яких вони зазнали, і зробити з них музей, куди вони запрошують відвідувачів (ох, ці сумні маловідвідувані!). Ольга розуміла, що вона — головний живий експонат у Якубовому музеї й винятково безкорисне ставлення його до неї має на меті викликати у відвідувачів розчулені сльози.
Сьогодні вона виявила й неживий об’єкт у цьому музеї — блакитну пігулку. Коли він розгорнув перед Ольгою той папірець, дівчина здивувалася, бо не зазнала жодних емоцій. Розуміючи, що за тяжкої пори Якуб думав про самогубство, вона все ж таки вважала кумедною ту врочистість, з якою він сповіщав їй про це. Їй здавалося кумедним те, як обережно розгортав він той папірчик, наче збирався показати шляхетний самоцвіт. І вона не розуміла, навіщо повертати трутизну лікареві Шкреті в
