Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Він заліз на міст і наблизився до брами. Просто перед нею лежала груба верства застиглої смоли, яку вилили на противника у відчайдушній спробі захистити фортецю. Трупи в рові свідчили про принаймні частковий успіх цієї затії. Каспар відчинив браму, яка, на його превеликий подив, легко піддалася, витяг шпагу і ступив на дитинець.

Стайні, кузні й склади нижнього замку стояли порожні, звідти забрали все: коней, корів, припаси, лише цистерна була неторкана, але спрагу він щойно втамував. Всюди лежали порозкидані знаряддя й обладунки, які не можна було забрати з собою. В захищеному від вітру закапелку хтось стосами поскладав кілька десятків обгорілих трупів. Каспар насторожився, бо таке могли зробити тільки ті, хто вижив. Мародери не завдають собі цим клопоту, вони залишають смерть за собою, їм не потрібно жити серед неї. Каспар підійшов до другої брами, що вела до верхнього замку.

Такого видовища він не сподівався: молодій, виснаженій жінці було заледве двадцять, але вона справляла враження передчасно постарілої. Її лице було червоне, здавалося, воно палає вогнем, руки й ноги вкриті потрісканими, гнійними ранами. Каспар відсахнувся й заткав рукою носа, бо вже зустрічався з людьми, зараженими бубонною чумою. Вона закричала і кинулася в донжон, що бовванів на протилежному кінці квадратного дитинця.

Вона накульгувала, була виснажена, він легко міг би її наздогнати, але завбачливо тримався подалі. Щойно тепер він зрозумів, що вона не просто безтямно кричить, а кличе чоловіка, який тут-таки показався між зубцями вежі, зо двадцять стіп над землею. То був старий лисий чоловік, він цілився в Каспара з мушкета. Жінка, мабуть, його донька, додибала до нижнього кінця драбини і натужно полізла догори. Каспар відразу побачив, що стрілець з чоловіка невправний, але все одно сховався. Куля вдарила далеко від нього, збивши дрібку куряви. Каспар визирнув і побачив, що жінка вилізла нагору і витягла драбину за собою. Чоловік перезаряджав мушкет.

— Я вам нічого не заподію! — крикнув Каспар у надії, що його зрозуміють. — Мені треба висушитися і поїсти.

— Ти швед? — крикнув чоловік.

— Лотаринжець, дорогою додому.

— Ти за кого?

— Тепер вже тільки за самого себе.

— Ми католики. Місяць тому на нас напали шведи.

— Через те стільки мерців?

— Ні, це чума.

— Поїсти знайдеться?

— Вони все забрали. Сорок коней, тридцять корів, вівці, кури, десять міхів вина.

Каспар вийшов зі свого сховку, він знав, що чоловік надто невправний, аби в нього поцілити. Надто незграбно він обходився з мушкетом. Але і в нього самого не було змоги напасти на вежу чи протаранити її. Проти цих товстих мурів його зброя ніщо.

— Збираєшся тут мародерствувати?

— В мене тільки шпага і кинджал, що я цим можу? Мені треба сухих дров, щоб розвести багаття. І щось проти голоду теж би не завадило. Мене не цікавить, що ти католик і Лютера маєш за дідька. Всі ми колись помремо, а як на нинішні часи, то радше скоро. Ось що я тобі пропоную: ти даси мені сьогодні тут переночувати, а завтра мене вже тут не буде.

Старий відклав мушкет і порадився з жінкою.

— Дрова знайдеш коло каміна у великій залі на верхньому поверсі. Зайдеш туди галереєю позаду тебе, їсти я тобі дати не можу, нам і самим потрібно. Те, що ще лишилося, ми винесли сюди. Навіть не намагайся сюди вилізти, бо пристрелю.

Каспар довго блукав будинком, обстежив пивницю і панську кухню. Знайшов лише зачерствілий на камінь хліб і кавалок гнилого м'яса, яким похапцем набив рот і негайно ж виплюнув. Коли в каміні запалав вогонь, він розклав одяг на кріслах, а тоді довго шпортав шпагою в попелі.

Темрява опустилася на замок, ховаючи під собою живих і мертвих, а потім ліс та гори, всю цю випалену, покинуту землю. В таборах різних армій лаштувалися на ніч солдати, колишні наймити і служники, кравецькі підмайстри, учні пекарів, чоботарі. Можливо, платня ще не надійшла, тож дехто вибрався на грабунки. На Каспара найшла туга, якої він не відчував навіть за рідним домом.

Табірне життя — єдине, що він по-справжньому знав. Запах коней та чоловіків, отих необроблених, смердючих ран, гнилих зубів, брудних, скривавлених пов'язок. А ще палахкотіння велетенської ватри, на якій вони, коли пощастить, пекли цілих баранів і телят. Якщо ж ні — то щурів, котів і собак. Йому пригадалася метушлива тиснява тіл, возів і шатер. Як кричали поранені, яким фельдшери зв'язували за спиною руки, щоб ампутувати ногу.

Хоча пити було заборонено, вони пили. Хоч було заборонено лаятися і битися, це було їхнім улюбленим заняттям. Хоча їм не дозволяли в суперечці згадувати походження, саме в такі моменти виявлялося, що вони шведи і фіни, латиші і саксонці, лотаринжці та пфальці. Чоловіки з усіх закутків Європи, яких згуртувала жадоба багатої здобичі. Що вони вели війну, причини якої давно вже забули. Просто вона годувала їх, а вони годували її. Ось тобі й причина.