Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

— Бідної? Ніяка вона не бідна, — перебив його хтось.

— Що дали згоріти двору бідної жінки та її батька, — повторив Якоб з притиском на кожному слові, — не допомігши, як то велить наш обов'язок ще з часів наших предків, що тут колись оселилися. Тільки Непер прийшов і ще кілька. А все чому? А тому, що одна з вас наважилася підняти голову з багна. З багна, в якому ви так радо бабраєтеся.

Мати підводила голову все вище і з усе більшим захватом дивилася на мого майбутнього батька.

— Вона не погодилася на таке життя і, так само як я, вирушила з дому на пошуки чогось кращого. Лише тому, що в неї більше відваги, ніж у вас, чоловіків, разом узятих, ви зневажаєте її. Але тепер цьому край, бо я прийшов сказати вам, що віднині я новий Обертин. Обертини повернулися, і вам доведеться рахуватися з нами. Я можу прожити й без вас, але ліпше з вами. Та я нікому не дозволю стати мені на дорозі, хай навіть на думку таке не спадає нікому.

— А сам ти хто такий? Ми нічого про тебе не знаємо. Звідкіля ти взявся? — спитав хтось із натовпу.

— Не важливо, звідки я. Важливо, що тепер я тут.

Батько задоволено сів коло матері. Мовчки натовп розступився і утворив коридор, яким бричка поїхала геть.

— Це було прекрасно! — прошепотіла мати батькові. Вона схопила його за руку.

— Знаю, — відповів він.

Того вечора мене, здається, і зачали. Через сім місяців я з'явився на світ. Я, Якоб, але Jacob через «с», а не «k».

Він запав у сон, як інші — в смерть. Він і сам їх нерідко туди посилав, без зайвих роздумів і найменших вагань. То було мистецтво війни, і в ньому він був неперевершений. У шведській армії 1635-го, на вісімнадцятому році після початку Великої Війни, не було іншого такого, як він.

Коли цісарські драгуни й піхота з ревом кидалися на них в атаку, а новачки, часом ще майже діти, здригались від жаху, він незворушно забивав у землю рогачку. Набивав у цівку мушкета чорний порох, закладав свинцеву кулю — і чекав. На протилежному пагорбі здіймався дим, за коротку мить гримів гарматний постріл, і ядра зі знайомим, зимним сичанням падали далеко попереду або позаду них. А іноді й поміж них, вириваючи діри в солдатській гущі. Він усе ще вичікував, хіба що пітніли долоні й пересихало в роті.

Тоді вже у відповідь били свої гармаші, а з флангів назустріч ворогові виступала кіннота. Пікінери наставляли свої списи, прикриваючи мушкетерів, і наставала та коротка мить спокою, коли всі вони, змушені жити й вмирати поодинці, дихали, немов одне тіло. Єдине тіло з обдертих, здичавілих, понівечених чоловіків, готове нищити або бути знищеним. І Каспар, перший Обертин, також обдертий, здичавілий і понівечений, був одним із них.

Цісарські наближалися. Там, де їх не вдалося стримати, вони стрімко наближались до нього та його побратимів, якщо зграю поназбираних де доведеться найманців узагалі можна назвати побратимами. Багато з них були вбивцями, вуличними розбійниками, мародерами. Коли не треба було боятися ворога, слід було остерігатися друга.

Вершники витягали свої шпаги й розмахували ними над головами, а тоді пригиналися і пускалися чвалом вперед. Каспар спирав мушкет на рогачку і підшуковував першу жертву, він ретельно вибирав її із завішеної пороховим димом стіни людей і коней. «Ближче… Ще ближче…», — шепотів він, прицілюючись. Коли він заради вищої платні переметнувся від цісарських до шведів, то наполіг, що залишить старий мушкет, хоч не такий зручний і без рогачки непридатний. Та йому швидко вдалося переконати капітана в його перевагах.

Стрілити на віддаль понад чотириста стіп і влучити, потім видобути з порохівниці порцію пороху й кулю, зарядити, знов вистрелити і влучити. То було Каспарове мистецтво: на такій відстані вбити двічі. Під кінець цівка мушкета вже майже торкалася противника. Тоді він хапав піку, кинджал, тесак і далі робив свою справу. Прохромлював тіла, наче буханці теплого хліба. Розпанахував животи, ніби врізав добру шинку, яку відбирав у селян, грабуючи місцевість.

По суті, він завжди був голодний, навіть в бою. Він багато пив, щоби впасти в шал і здобути певність руки, але наїдався доволі рідко. Провіант бував нечасто — хіба що сам собі роздобудеш. Тож кожна битва була йому бажана, бо голод у шлунку переходив у голод за чужим життям… У такі хвилі в голові йому паморочилося тільки від убивства. «Вони й так уже були вважай мертві, — казав він. — Я просто їм ледь поміг».

Я не певен, чи Каспар справді існував — надто вже давня його історія. Однак певним є те, що вона знайшла свій шлях у Банат разом із лотаринжцями, які заснували Грозенау. Її постійно розповідав дідо, і, як запевняли мене — Фредерик Обертин. Вона так зрослася з нашими спогадами, що без неї вони стали непомисленні. Вона є чимось на кшталт наріжного каменя Обертинів, встановленого на трупі часів, коли