Якоб вирішує любити - Каталін Доріан Флореску

Коли Каспар діставав платню, на порядку денному стояло щось інше. Щось, що вносило розмаїття в безрадісне життя найманця, яке визначалося ритмом переходів. Тоді найчастіше він шукав товариства у багатотисячному юрмищі супутників війська, що отаборилися неподалік.

Вони облаштовувалися поміж кінними упряжами й возами, якими перевозили припаси і провіант, шатра й ліхтарні. Ковалі, стельмахи, теслі, копачі шанців, погоничі худоби, солдатські жінки — всі вони місяцями тяглися за військом, намагаючись не відставати. Вони билися за найкращі місця, щоб виставити свій товар. Або себе.

Каспар тинявся між солдатами, намагаючись продати свою здобич, програвав усе, лаявся і обдурював, його дурили, він бився і кінчав в обіймах жінок, які гамселенням у бубни звертали на себе увагу. Все це можна було назвати лихим і грішним світом, але то був його єдиний світ, і як такий він його любив. Тому там, перед каміном, він уже шкодував про свою втечу і почувався препаскудно.

Коли від вогню залишився сам жар, він уже давно був одягнений і тепер лежав спиною до джерела тепла. Та ніяк не міг заспокоїтися і все крутився від голоду з боку на бік, аж поки не стало так нестерпно, що він підхопився, взяв шпагу й кинджал і вийшов на дитинець. Підняв камінь і пожбурив у маленькі дверцята вхідного люку.

— Я голодний! Дайте мені щось поїсти! — заволав він. Прислухався, але в нутрощах донжону нічого ані не поворухнулося. — Ви, наволоч папістська, морите чоловіка голодом! Я вас зараз порішу!

Він гарячково шукав, як би добратися до вузьких дерев'яних дверцят. Його рев вирвався за мури замку і покотився схилами. Він жбурляв у вежу все, що трапляло під руку, навіть штрикав її шпагою. І щойно, коли вже захрип і хотів забратися, почув, як над ним прочинилися двері. Щось глухо гупнуло об землю, і старий зашепотів:

— На, бери і заткнися. Тебе чути аж в сусідній долині. Ще когось твого штибу нам тут ні до чого.

То був шматок якогось незрозумілого м'яса, — курки чи, може, щура, вже годі було сказати. Зайве й згадувати, що Каспар заковтнув його дощенту, так само як і шматочок хліба й качан кукурудзи. Із задоволеною, ситою посмішкою він заснув. А з першим промінням світанку прокинувся, вже незабаром перейшов через підвісний міст і зник у лісі.

Цілими днями він не зустрічав ні людей, ні їхніх слідів, а коли це траплялося, ще глибше ховався в ліс. Коли село виглядало покинутим, він годинами вичікував, перш ніж наважитися туди увійти і обшукати хати. Раз якось побачив здалеку, як загін вершників витяг з хати якогось миршавого селянина й поклав його на спину. Він добре знав цю «шведську випивку».

Жертві заливали в рот помиї доти, поки вони не починали литися з вух і носа. При цьому хтось цілою вагою навалювався на живіт нещасного. Він і сам часто так витягав із селян відомості.

Перш ніж відкрився краєвид на захід, Каспар прокрокував останній відрізок шляху через найдивніші місцевості, які йому досі доводилося бачити. В порізаних ярами долинах стояли химерної форми скелі, схожі на вежі, велетенські гриби чи навіть замки. Війна не витравила з нього забобонів, тож він боявся всього примарного. Але потім перед ним виринуло плоскогір'я, спадисті схили, що, як він сподівався, вже належали до Лотаринґії.

Мучений гарячкою, він кілька дощових днів пролежав на підгнилому сіні в якійсь стодолі. До Марсалю дістався пізньої ночі. За весь цей час йому ніхто не стрівся, так ніби увесь цей край був покинутий. Край, що колись квітував, коли по Мозелю або торговими шляхами аж до Мецу, Тріру, Кельну чи Майнцу возили пиво, вино, сіль, вовну й тканини. Завдяки солі він зрозумів, що прийшов.

Ступивши в намул, він схилився, вмочив пальці, а потім їх посмоктав. Він стояв на краю однієї з численних калюж, які щорічно утворювалися вздовж Салії і були джерелом прибутку для його батька. Трішечки солі на кінчику язика вистачило, щоби пробудити в ньому нові спогади.

З такого намулу його батько видобував сіль, а коли влітку ставки пересихали, він робив те саме в Муаянвіку, де цей коштовний скарб видобували з глибокої криниці. Три худющі, старі шкапи пленталися по колу, витягаючи на поверхню відра. Коли криницю треба було оновити, його батько опускався туди, на глибину в п'ятдесят стіп. Те, що він колись втопиться в криниці з солоною водою, якось зовсім не спадало йому на думку.

Каспар жував м'ясисте стебло солонця, що смакував сіллю та рибою, та все ж цілком надавався до їжі. Його пальці розпізнали в потемках цю рослину, на яку можна було покластися. Якщо б вони помилилися, він міг би отруїтися одним із багатьох зел, що там росли. Він саме міркував, як непомітно пробратися в Марсаль, аби знайти там сухе місце для ночівлі, коли зачув неподалік два голоси.

То були два лотаринзькі солдати, що кликали третього, який десь відстав. Лотаринжці були союзниками цісарських, тобто вони негайно повісили б Каспара, якби взнали, що він бився за шведів. Їх він би теж роздягнув, якби вони були мертві — коли допікає потреба, вже не важить, чи то земляк, чи чужинець. Видно, Марсаль охороняли, до того ж це місто було оточене муром, а при головній брамі стояла варта — здаля виднілися вогні смолоскипів. Ті двоє пішли далі, а Каспар, кинувши останній погляд на недосяжний нічліг, постановив йти далі до Дьєзу.

Він рушив шляхом,