Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

Ми підійшли до дверей і супутниця стала чекати. Я поглянув на неї, а потім на двері, і ми чекали разом. Я зрозумів, що я дечого хочу, цигарку. То була рецидивна потреба, схопити напівроздушену пачку в нагрудній кишені, швидко запалити, повільно вдихнути.

Я знову поглянув на супутницю й урешті зрозумів, що тут відбувається. Це були мої двері, двері до моєї кімнати. Я пішов уперед і відчинив їх, і жінка не пішла. Я подумав про ту мить у кам'яній кімнаті, коли Росс обернувся на своїй лавці й повернувся поглянути на мене з певним виразом на обличчі, усеобізнаності, батька до сина, чоловіка до чоловіка, і тепер, як минулося, я зрозумів, що він мав на увазі ту ситуацію, яку організував для мене, цю ситуацію.

Я сів на ліжко і дивився, як вона роздягається.

Я дивився, як вона розплутує стрічку з волосся, повільно, і волосся спало на її плечі.

Я нахилився і взяв одну з її повстяних пантофель, коли вона вивільнила з неї ступню.

Я дивився, як довга сукня сплинула з її тіла на підлогу.

Я підвівся і посунув до неї, втискаючи її у стіну, уявляючи відбиток, слід тіла, який буде танути кілька днів.

У ліжку я хотів почути, як вона говорить до мене своєю мовою, узбецькою, казахською, хоч би яка вона не була, але зрозумів, що така близькість не пасувала цій нагоді.

Певний час я ні про що не думав, увесь руки і тіло.

Потім незворушність, і цигарка, щоб знову думати, та, яку хотів, коли ми стояли за дверима.

Я слухав наше дихання й усвідомив, що уявляю краєвид, який нас оточує, укладаю його план, роблю абстрактним, ніжні окрайця нашої центрованості.

Я дивився, як вона повільно одягається, і вирішив не давати їй ім'я. Безіменною вона краще поєднується з кімнатою.

— 7 —

Росс Локгарт — це прибране ім'я. Одного дня мати побіжно про це згадала, коли мені було дев'ятнадцять чи двадцять. Росс розповів їй, що заходився коло цього одразу після коледжу. Він думав про це багато років, спершу фантазуючи, а потім визначившись, склавши перелік імен, які він критично оглянув з певною відстороненістю, кожне видалення наближало його ближче до самоздійснення.

Саме цей термін використала Мадлен, самоздійснення, говорячи своїм незлобивим голосом, як у документалці, коли дивилася телевізор з вимкненим звуком.

То був виклик, сказав він їй. То була спонука, підохота. Вона примушуватиме його працювати наполегливіше, думати ясніше, почати бачити себе інакше. Згодом він стане чоловіком, що його бачиш лише мигцем, тоді як Росс Локгарт — це послідовність абеткових ударів на аркуші паперу.

Я стояв за матір'ю, коли вона говорила. Я тримав сендвіч з індичкою на винос в одній руці, а в другій — склянку імбирного пива, і цей спогад сформувався тим, як я там стояв думаючи і жуючи, кожен шматок сендвіча стає розважливішим, коли я пильніше зосереджуюся на тому, що мені розповідає Мадлен.

Тепер я все краще спізнавав цього чоловіка, мить за миттю, слово за словом, і себе так само. Оце пояснювало те, як я ходжу, розмовляю і зав'язую взуття. І як цікаво було, у простих уривках короткої розповіді Мадлен, що так багато речей стали такі очевидні. То було розкодування моєї спантеличеної молодості. Я — хтось, ким не повинен бути.

Чому вона не розповіла мені раніше? Я очікував, що вона відмахнеться від питання, але Мадлен не дала взнаки, що його почула. Усе, що зробила, так це відвела очі від телеекрана саме вдосталь, щоб сказати мені, через плече, яке було його справжнє ім'я.

Коли він народився, його звали Ніколас Саттерсвейт. Я вдивлявся у дальню стіну і думав про це. Я безгучно вимовляв це ім'я, ворушачи губами, знов і знов. Ось цей чоловік лежав переді мною з усім потрухом. Це був мій справдешній батько, чоловік, який обрав відмову від історії своїх поколінь, усіх їхніх життів аж до мого, що складалися у літери його ім'я.

Коли він дивиться у дзеркало, то бачить удавану людину.

Мадлен повернулася до перегляду телевізора, а я жував свою їжу і рахував літери. Вісімнадцять літер у повному імені, одинадцять у прізвищі. Ці цифри нічого мені не сказали — а щось могли? Та мені треба було потрапити всередину імені, опрацювати його, уклинитися в нього. Я все ще перебував тоді, у дев'ятнадцять, у процесі становлення.

Я розумів принаду вигаданого імені, люди, які виринають із тіньових сутностей у переливчасті фікції. Та це була батькова задумка, а не моя. Прізвище Локгарт було геть хибне, як на мене. Надто щільне, надто зціплене. Ґрунтовний і рішучий Локгарт, гартований блок Локгарта. Ім'я вилучало мене. Усе, що я міг робити, це зазирати в нього ззовні. Отак я зрозумів суть справи, коли стояв позаду матері, нагадуючи собі, що вона не взяла прізвище Локгарт, коли з ним побралася.

Я загадався, що б сталося, якби я дізнався правду раніше. Джеффрі Саттерсвейт. Цілком можливо, що я би зміг кинути бурмотіти, набрав вагу, додав м'язів, їв сирі молюски і змусив би дівчат позирати на мене у дусі серйозного схвалення.

Та хіба я дуже переймався тим походженням? Важко повірити, щоб я коли-небудь спробував дослідити генеалогію Саттерсвейтів, виявити людей і місця, закладені в прізвище. А я хотів бути частиною великої родини, чиїмсь онуком, небожем, кузином?

Мадлен і я, кожен були тим, чого потребував інший. Ми зустрілися поодинці. Я подивився на телеекран і спитав її, що такого було в імені Ніколас Саттерсвейт, що викликало таку жагу його позбутися. Його невиразність, сказала вона. Незапам'ятовуваність. Варіації правопису і, може, навіть вимови. Як на відосібний американський погляд, ім'я приходить нізвідки та туди ж іде. А потім, на відміну, англосаксонський родовід імені. Відповідальність, яка цим передбачається. Те, що батько використовував це ім'я як точку відліку, навпроти якої міряли хлопчика.

А як щодо прізвища Локгарт? Який родовід? Яка відповідальність? Вона не знала, я теж. А Росс?

На екрані був репортаж про дорожній рух з живою трансляцією машин на швидкісній трасі, зазнятою згори. То був канал дорожнього руху, двадцять чотири години на добу, і невдовзі, із вимкненим звуком і машинами, що потрапляли в поле зору і зникали з нього, нескінченно, місце дії випливло зі своєї дрібної реальності. Вона дивилася, я теж, і місце стало