Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло
Оце виринуло з того дня, а може й з усього року, як я пильнував за машинами, рахував літери та жував сендвіч, грудка індички з кленовою глазур'ю на житньому хлібі з гастроному нижче вулицею, де ніколи не було вдосталь гірчиці.
Я гарно виспався в зігрітих тілом простирадлах і не був певен, чи страва переді мною — то сніданок чи підобід. У самій їжі підказки не містилося. Чому це мало смисл? Бо Брати Стенмарк спроектували харчоблоки. Я уявив їхній план. Сотні блоків поступально розставлені за розміром, чотири столи, шістнадцять стільців, сто п'ятдесят шість столів, кожен блок прискіпливо утилітарний, тарілки та посуд, столи та стільці, сама їжа, усе це в дусі гарно організованого сновидіння.
Я їв повільно, намагаючись смакувати. Я думав про Артис. Нині саме той день, коли вони прийдуть і заберуть її. Але що я думаю про те, що станеться, коли її серце більше не битиметься? Що про це думав Росс? Не певен, що я хотів вірити в непідробність його довіри до процесу, чи в те, що він вимислив цю снагу переконання впродовж часу, аби заглушити сумніви. Хіба факт неминучої смерті не заохочує найглибший самообман? Артис у кріслі сьорбає чай, хиткий голос і руки, тіло зіщулене до спогаду.
Потім увійшов Чернець, майже мене налякавши, і кімнатка, здалося, зібралася довкола нього. Під киреєю на ньому була світшот з каптуром, який теліпався на шиї. Тарілка, склянка і приладдя з'явилися в отворі, і він приніс їх на стіл. Я дав йому всістися на стільці й розмістити тарілку.
— Я сподівався вас знову побачити. Маю питання.
Він спинився, не очікуючи питання, а просто питаючись, чи цей нав'язливий шум — то людський голос, когось, хто до нього говорить.
Я зачекав, поки він не почав їсти.
— Екрани,— сказав я.— Вони з'являються в коридорах і зникають під стелею. Останній екран, останній фільм, самоспалення. Ви бачили? Я думав, що вони ченці. Вони ченці? Думав, вони уклякли на молитовних килимках. Троє чоловіків. Страшно дивитися. Ви бачили?
— Я не дивлюся на екрани. Екрани відволікають. Але то ченці, так, у Тибеті, у Китаї, в Індії, підпалюють себе.
— На знак протесту,— сказав я.
Зауваження було надто очевидне, щоб зрушити чоловіка на подальший коментар. Думаю, я очікував на якесь схвалення за те, що порушив цю тему, і за те, що засвідчив на екрані саме ту жахливу мить, людей, які вмирають заради правого діла.
Потім він сказав: «Ченці, колишні ченці і черниці та інші».
— Один з них випив гас чи бензин.
— Вони сидять у позі лотоса чи бігають вулицями. Людина, що палає, біжить вулицями. Якби я побачив таке на власні очі, то побіг би за ним. І якби він біг і репетував, то я репетував би разом з ним. І коли б він звалився, то звалився б і я.
Світшот був чорний, рукави виступали з-під киреї. Він поклав виделку на тарілку і відкинувся на стільці назад. Я кинув їсти і чекав. Він міг би сидіти у знудженій кав'ярні на загубленому розі якогось великого міста, дивакувата постать на кшталт тих, кого залишили інші, чоловік, якого часто бачать, але до кого майже ніколи не говорять. Яке його ім'я? А воно в нього взагалі є? Він його знає? Чому він так одягнувся? Де він живе? Чоловік, якого сторожко розцінюють ті кілька, що чули, як він виголошує монолог на ту чи ту тему. Глибокий голос, невиразний, внутрішній, і надто розкидані зауваження, щоб забезпечити розумну відповідь.
Але ж Чернець — це не та людина? Чернець мав тут свою роль. Він говорив до жінок і чоловіків, яких помістили до притулку, безпечного схову, до людей в останні дні чи години того єдиного життя, яке вони абиколи знали, і він не мав ніяких ілюзій щодо тої огульної обіцянки другого життя.
Він поглянув на мене, і я знав, що він побачив. Він побачив постать людини, згорбленої на стільці немовби збоку. Той погляд лише це мені й виповів, їжа, яку я жував, виповіла мені, що то цілковито може бути м'ясо.
— Мені треба було щось робити, окрім зобов'язання працювати разом, понад те, що дещо говориш чи носиш певне вбрання. Як стояти з іншими, коли те, що нас відокремлює, накладається від народження, коли те відокремлення просвітку нам не дає і переслідує вдень і вночі?
Його голос почав набувати розповідного звучання, почуття декламування, самоспогаду.
Я вирішив здійснити подорож до священної гори в тибетських Гімалаях. Велика біла крижана піраміда. Я вивчив усі назви гори в усіх мовах. Я дослідив усі історії та міфології. Минуло багато днів напруженої мандрівки, аби дістатися до тієї місцевості, значно більше за тиждень, нарешті, останній день пішки. Маси людей прибували до підгір'я. Люди юрмилися у відкритих вантажівках з клунками майна, які звисали з боків, і люди вивалювалися й увихалися довкола і зводили очі. Там було верхів'я, занесене кригою і снігом. Центр усесвіту. Люди з яками, щоб нести припаси та намети. Скрізь стояли намети. Скрізь звисали молитовні прапорці. Чоловіки з молитовними барабанами, чоловіки у вовняних масках і старих пончо. Усі ми тут, щоб зробити обхід через високий край на п'яти тисячах метрів. Я був сповнений рішучості пройти по сліду в найвимогливіший спосіб. Ступити, а потім упасти на землю, випроставшись на повен зріст. Звестися на ноги, ступити, потім упасти на землю, випроставшись на повен зріст. Минуть дні, а там і тижні, казали вони мені, для того, хто не зростав і цілий вік не навчався цього на практиці. Тисячі паломників щороку впродовж двох тисячоліть, ідуть і повзуть підніжжям вершини. Хуртовини в червні. Смерть у стихії. Ступнути, потім упасти на землю, випроставшись на повен зріст.
Він говорив про рівні побожної незворушності, стани медитації та просвітлення, крихке єство їхніх ритуалів. Буддисти, індуїсти, джайністи. Тепер він на мене не дивився. Він дивився на стіну, говорив до неї. Я сидів з виделкою в руці, що зависла між тарілкою і ротом. Він говорив про помірність, стриманість і тантричне блаженство. Те, що я жуватиму і ковтатиму,— це
