З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

Я довільно розгорнула книжку, так, як люди крутять лотерейний барабан. Це була основна сюжетна лінія: Джейн вперше зустрічає містера Рочестера, лякає його коня в лісі, від чого Рочестер падає на землю. Пілот — гарний пес з тямущими очима, також тут. Якщо книжка і має ваду, то це невелика кількість згадок про Пілота. У книжці не може бути забагато собаки.

Джейн Ейр. Дивна дитина, яку важко любити. Самотня єдина дитина. Мусила боротися з таким болем у юному віці — після смерті, після відсутності любові. А наприкінці містер Рочестер постраждав у пожежі. Мені знайоме це відчуття. Усі вони.

У найтемніші години ночі все здається моторошним, але я була здивована почути сердитий пташиний спів. Бідолашні створіння, певно, взагалі не сплять, бо влітку сонце майже не ховається. У напівтемряві, у повній темряві, я пам’ятаю, я пам’ятаю. Не сплять у тінях, серцебиття двох маленьких кроликів, подих як ніж. Я пам’ятаю, я пам’ятаю… Я заплющила очі. Повіки — то просто фіранки із плоті. Твої очі завжди «увімкнені», завжди дивляться, тому коли їх заплющуєш, то бачиш замість світу тонку шкіру внутрішньої частини повіки з прожилками. Дуже тривожна думка. Якщо я довго думатиму про це, мені, мабуть, захочеться вирвати свої очі, щоб перестати дивитися, щоб перестати постійно бачити. Те, що я побачила, не може стати небаченим. Те, що зробила, не можна відмінити.

«Думай про щось приємне», — сказали б одні з моїх прийомних батьків, коли я не могла заснути або коли прокидалася серед ночі, вкрита від жаху липким потом, ридала й кричала. Банальна порада, але час від часу вона може бути ефективною. Тому я почала думати про пса Пілота.

* * *

Але я таки заснула — неможливо не відключитися принаймні на хвилину-дві, — та, втім, не виспалася. Неділі для мене «мертві дні». Я намагаюся спати якомога довше, щоб минуло більше часу (певно, старий тюремний трюк, дякую за підказку, матусю), але літніми ранками це непросте завдання. Коли о десятій задзвонив телефон, я не спала вже кілька годин. Я встигла помити ванну кімнату і підлогу на кухні, винести сміття і поскладати всі банки у шафі так, щоб етикетки на них були в алфавітному порядку і стояли одним боком. Я відполірувала обидві пари взуття. Прочитала газету і розв’язала всі кросворди і загадки.

Перш ніж заговорити, я кахикнула, адже збагнула, що не промовляла жодного слова вже майже дванадцять годин, відколи сказала водієві таксі, де мене висадити. Насправді це непогано. Зазвичай я не розмовляю відтоді, коли називаю водієві автобуса свою зупинку в п’ятницю ввечері і аж до моменту, коли вітаюся з його колегою в понеділок уранці.

— Елеанор?

Звісно, це був Реймонд.

— Так, це вона, — мовила я, з нотками злості. Заради бога, кого іще він очікував почути?

Реймонд кахикнув: бридкий курець.

— Гм-м-м, так. Я просто хотів тобі сказати, що сьогодні знову піду провідати Семмі, і хотів запитати, чи не хочеш ти піти зі мною?

— Навіщо?

Він замовк на мить — дивно. Навряд чи це можна назвати складним запитанням.

— Ну… я зателефонував у лікарню, і мені сказали, що йому значно краще — він прокинувся, а ще його перевели в загальну палату. Я подумав… мені здається, буде мило, якщо він познайомиться з нами. Раптом він захоче дізнатися, що з ним сталося.

Я думала повільно і не мала часу обміркувати наслідки. І перш ніж я збагнула, що відбувається, ми домовилися зустрітися в лікарні в обід. Я поклала слухавку і глянула на годинник, який висів у вітальні над каміном (я купила його в крамниці Червоного Хреста: яскраво-блакитний круглий каркас, кругла рама, могутні рейнджери; мені завжди здавалося, що він додає вітальні відчуття стильної joie de vivre[6]). До зустрічі в мене було кілька годин.

Я вирішила як слід підготуватися, тому уважно подивилася на себе в дзеркало, поки нагрівалася вода в душі. Чи зможу я колись стати музою для музиканта? Цікаво. Узагалі, хто така муза? Звісно, мені були знайомі класичні алюзії, але в сучасному практичному світі муза здавалася звичайною привабливою жінкою, з якою виконавець хотів переспати.

Я замислилася про всі ці картини: чуттєві діви, що лежать у спокусливій величі, тендітні балерини з величезними ясними очима, утоплені красуні в білих облиплих сукнях, оточені квітами на воді. Я не була ні спокуслива, ні тендітна. У мене було звичайне тіло і звичайне обличчя (принаймні з одного боку). Цікаво, а чоловіки дивляться в дзеркала і розмірковують про щось таке? Коли вони розгортають газету чи дивляться фільм, невже їм показують лише дуже вродливих юнаків? І чи змушує їх це почуватися заляканими й гіршими, тому що вони не такі молоді чи не такі привабливі? Та чи насміхаються з вродливих чоловіків, читаючи газетні статті, якщо самі набрали вагу чи їхній одяг не такий модний?

Звісно, усе це риторичні питання.

Я знову поглянула на себе. Я здорова, і в мене сильне тіло. У мене є мозок, який добре працює, і голос, щоправда, не надто мелодійний: вдихання диму впродовж усіх цих років незворотно пошкодило мої голосові зв’язки. У мене є волосся, вуха, очі і рот. Я жінка, ні більш, ні менш.

Навіть потворний бік мого обличчя — моя пошкоджена половина — був кращий за альтернативний варіант, тобто загибель у пожежі. Я не згоріла до попелу. Я вийшла з полум’я, ніби маленький фенікс. Я помацала шрами, ніжно торкаючись країв. «Я не згоріла, матусю», — думала я. Пройшла крізь вогонь і вижила.

На моєму серці залишилися такі ж потворні і щільні шрами, як і на моєму обличчі. Я знаю, що вони там. Сподіваюся, у ньому ще є непошкоджена тканина, ділянки, крізь які любов може заходити і витікати. Сподіваюсь на це.

9

Реймонд сидів біля входу до лікарні. Я побачила, як він нахилився, щоб запалити цигарку жінки в інвалідному візку — вона була під’єднана до крапельниці, отож мала змогу руйнувати своє здоров’я і водночас тринькати гроші платників податків, які намагалися його відновити. Реймонд розмовляв з нею, поки вона курила, випускаючи хмари диму. Він нахилився вперед і щось їй сказав, і вона засміялася, а потім ця стара почала хихотіти, і сміх цей зрештою перетворився на затяжний кашель. Я обережно підійшла до них, побоюючись, що шкідлива, згубна хмара може огорнути мене. Він помітив, що я наближаюся,