З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

Знуджена, я тричі постукала по дерев’яній стільниці бару, ніби це були вхідні двері. Обоє поглянули на мене. Я попросила пиво «Гіннес», і хлопець почав наповнювати кухоль.

— Ще щось? — запитав він.

Я все ще почувалася спантеличеною. Мені здавалося, це його робота допомагати клієнтам у подібних ситуаціях.

— А що б ви порекомендували?

Він перевів погляд з темної рідини, яка стікала в кухоль, на мене:

— Перепрошую?

— Я цікавлюся, чи не могли б ви щось мені порадити? Зазвичай я не п’ю в пабах.

Він зиркнув ліворуч, а потім праворуч, ніби очікував побачити там ще когось. Зависла довга пауза.

— Гм, — розпочав він, — що ж… зараз дуже популярний сидр «Магнерс». З льодом. Непоганий літній напій.

— Гаразд, — мовила я, — дякую. У такому випадку мені, будь ласка, «Магнерс», за вашою порадою.

Він відкоркував коричневу пляшку та поставив її на барну стійку. Потім поклав кілька кубиків льоду у високу склянку і поставив її біля пляшки.

— Що це? — запитала я.

— «Магнерс».

— А для чого порожня склянка?

— Для «Магнерса», — відповів він.

— Мені потрібно перелити вміст пляшки в склянку? — збентежено запитала я. — Хіба це не ваша робота?

Він пильно поглянув на мене, а тоді повільно вилив коричневу рідину на кубики льоду і з деяким зусиллям поставив пляшку на стійку, власне, він мало не грюкнув по стійці.

— Вісім фунтів сімдесят пенсів, — сказав він найбільш непривітним тоном, який я будь-коли чула.

Я дістала п’ятифунтову банкноту та чотири монети по одному фунту, після цього забрала решту й обережно поклала в гаманець.

— Чи не могла б я попросити у вас тацю? — запитала я.

Він дістав з-під стійки брудну, липку тацю і, перш ніж розвернутися до мене спиною, простежив, як я поставила на неї напої. У так званій сфері обслуговування так мало гарних манер!

* * *

Реймонд подякував за пиво і зробив великий ковток. Сидр був доволі приємним на смак, і я переглянула свою думку про молодого бармена. Так, його вміння спілкуватися з клієнтами були не на висоті, але принаймні він знав, що порадити. З якогось дива Реймонд почав розповідати мені про свою матір, про те, що збирається завтра її навідати, як і щонеділі. Вона вдова і не дуже добре почувається. У неї багато котів, і він допомагає за ними доглядати. Він говорив і говорив і навіть не думав спинятися. Тому я перервала його монолог.

— Реймонде, — сказала я, — можна в тебе дещо запитати?

— Звісно, — мовив він, роблячи ковток.

— Якби я хотіла купити смартфон, який би ти мені порадив? Я вивчала відносні переваги «айфонів» над «адроїдами», і мені потрібна думка спеціаліста щодо співвідношення ціни та якості.

Моє питання чомусь його здивувало, хоча він працює у сфері ІТ і має часто чути такі питання.

— Ну… — він похитав головою, як великий собака, ніби намагаючись викинути з голови це запитання, — це залежить від багатьох чинників.

Він виклав ці чинники з поясненнями, не дійшовши, однак, жодного корисного висновку, а тоді поглянув на годинник.

— Чорт! Мені час бігти — треба ще взяти пива, перш ніж іти до Енді, а вже майже десята. — Він хутко допив пиво, підвівся й одягнув куртку, попри те що надворі було не холодно. — Ти ж дістанешся додому, Елеанор? — запитав він.

— Так, звісно, — сказала я. — Я пройдуся, сьогодні такий чудовий вечір, і надворі ще світло.

— Тоді побачимося в понеділок. Гарних вихідних!

І він розвернувся, щоб піти.

— Реймонде, зачекай! — зупинила я.

Він обернувся, посміхаючись.

— Що сталося, Елеанор?

— «Гіннес», Реймонде, коштував три фунти п’ятдесят пенсів. — Він витріщився на мене. — Усе гаразд, — сказала я. — Можеш не поспішати, віддаси їх у понеділок, якщо так буде зручніше.

Він відрахував чотири монети по одному фунту і поклав їх на стіл.

— Решту залиш собі, — сказав він і пішов.

Марнотратство! Я поклала гроші в гаманець і допила «Магнерс». Набравшись сміливості від яблучного сидру, я вирішила піти додому довшою дорогою. Так. Чому б ні? Настав час для розвідки.

8

Звісно, немає таких місць, як пекло, але якби воно існувало, то саундтреком до криків, вимахування вилами та інфернального стогону проклятих душ була б суміш «популярних мелодій» із зібрань музичних театрів. Усередині вогненної ями безперервно лунали б повні твори Ллойда Веббера та Райса, а грішники були б змушені це дивитися і слухати цілу вічність. А найгірші серед них, розбещувачі малолітніх і диктатори-убивці, ці твори виконували б.

Завдяки вишуканій творчості такого собі містера Ломонда я нарешті знайшла жанр музики, який мені до вподоби. Загалом це фізика, яку можна почути, хвилі та заряджені частки, а я, як і більшість простих смертних, зовсім не цікавлюся фізикою. Ось чому мене вразило те, що я наспівувала мелодію з «Олівера»! Я подумки додала знак оклику, який вперше здався мені доцільним. «Хто купить цей дивовижний вечір?» Справді — хто?

Один із моїх опікунів мав відеозбірку мюзиклів, які ми розігрували в сімейному колі щовихідні, тому я добре знайома з творчістю Ліонеля Барта, Роджерса, Хаммерштейна та інших, хоча я палко бажала б їх не знати. Я була тут, «на вулиці, де він жив», і це знання тішило мене, спричиняючи трепет та ейфорію. Я майже зрозуміла, чому цей клоун у пальті з мюзиклу «Моя чарівна леді» горлопанив під вікном Одрі Хепберн.

Знайти адресу музиканта було доволі просто. Він опублікував у «Твіттері» мальовниче фото заходу сонця:

@johnnieLrocks

Краєвиди з мого вікна: оце мені пощастило.

#summerinthecity #blessed

На знімку були дахи, дерева й небо, а в кутку виднівся паб, одразу в кінці вулиці, з розбірливою назвою. Завдяки «Ґуґлу» я знайшла його за кілька секунд.

Вулиця, як і більшість вулиць у цій частині міста, складалася з будинків для винаймання. Усі вони мали захищені вхідні двері з панеллю дзвінків, по одному на кожну квартиру. Я стояла на потрібній вулиці. Але який будинок? Звідки розпочати? Я вирішила, що почну з парних чисел. Він був врівноваженою, а не дивною людиною. Це як розв’язати головоломку. Я мугикала пісеньку, поки її розв’язувала, не в змозі пригадати, коли востаннє так почувалася — світлою, блискучою, швидкою. Можливо, це і є щастя.

Так цікаво було бачити на дзвінках різні імена, написані по-різному. Деякі — кульковою ручкою на стікері, який недбало почепили до кнопки.