З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен

— Наш автобус, Елеанор, — сказав Реймонд, грубо мене підштовхуючи.

Я підготувала свій проїзний, але в Реймонда, найімовірніше, такого не було. Вочевидь, він волів переплатити, аніж витратити час на планування. Як виявилося, проїзного таки не було, він не мав навіть грошей, тому я позичила йому фунт. І завтра на роботі я його неодмінно поверну.

Поїздка до будинку його мами забрала двадцять хвилин, тим часом я пояснювала йому переваги проїзного квитка, розповіла, де можна його придбати та скільки потрібно поїздок, щоб перекрити витрати чи, краще сказати, їздити безкоштовно. Утім, ця інформація його не зацікавила, він навіть не подякував мені, коли я закінчила. Він нікудишній співрозмовник.

Ми проминули невеликий комплекс квадратних білих будинків, я помітила чотири різні дизайни, які розміщувалися за певною схемою. На в’їзді біля кожного будинку виднілися машини й докази наявності дітей — невеличкі велосипеди з додатковими колесами та кільця для баскетболу, почеплені до воріт гаражів, — але на вулицях було безлюдно й тихо. Усі вулиці були названі на честь поетів — провулок Вордсворта, тупик Шеллі, підйом Кітса — безперечно, дібрані відділом маркетингу будівельної компанії. Усі ці поети були людьми, які хотіли б, щоб їхні будинки були помітними, поетами, які писали про поховальні урни і квіти та блукаючі хмари. Спираючись на досвід, я б оселилася в провулку Данте або на вулиці По.

Мені були знайомі подібні місця, адже в прийомних сім’ях я жила в кількох практично ідентичних будинках на практично ідентичних вулицях. Тут зазвичай не буває пенсіонерів, друзів, які живуть в одному будинку, а ще ніхто не жив сам, крім розлучених звісно. Найновіші автомобілі вишикувалися біля під’їздів до будинків, в ідеалі по два на будинок. Сім’ї приїжджали та їхали, і все це місце здавалося тимчасовим, як-от театральні декорації, які можна швидко згорнути і в будь-який час перемістити. Я здригнулася, відганяючи непрохані спогади.

Мати Реймонда жила в охайному помешканні за рядом нових будинків, в одному з викладених галькою котеджів. Це було соціальне житло; тут вулиці були названі на честь невідомих місцевих політиків. Ті, хто придбав свої будинки, поставили двері з полівінілхлориду з подвійним склінням або облаштували невеликі тераси. Сімейна садиба Реймонда залишилася без змін.

* * *

Реймонд не пішов у вхідні двері, а вирішив обійти будинок. На задньому дворі був сарай з мереживними фіранками на вікнах, а на клаптику зеленої галявини на стовпчиках була напнута білизняна мотузка. Випрана білизна з військовою точністю висіла на мотузці, ряд простих білих простирадл і рушників, за ними ряд супереластичної нижньої білизни. Іще були грядки з овочами, де росли розкішні ревінь, морква, цибуля та капуста. Я оцінила симетрію і точність, з якою вони були висаджені.

Реймонд, не стукаючи, відчинив задні двері, крикнув «Привіт!» і увійшов у невелику кухню. Зсередини линули приємні пахощі супу — солоного й теплого, мабуть, з великої каструлі, яка стояла на плиті. Підлога і всі поверхні були бездоганно чистими та охайними, і я була впевнена, що, якщо відчиню шухлядку чи дверцята шафи, усе всередині буде досконало та охайно складене. Декор був простим і функціональним, з поодинокими сплесками кітчу — на стіні висів великий календар з бляклим фото двох кошенят у кошику, а ще полотняний мішок для зберігання поліетиленових пакетів, що нагадував старомодну ляльку, висів на дверній ручці. У мийці стояли одна чашка, склянка й тарілка.

Ми проминули крихітний коридор, і я пішла за Реймондом у вітальню, знову ж таки, бездоганно чисту, з натертими поліроллю меблями. На підвіконні стояла ваза з хризантемами, а кілька обрамлених знімків і прикрас захищало затемнене скло на дверцятах застарілого буфета, ніби то були реліквії. У кріслі сиділа літня жінка, яка нахилилася вперед, щоб дотягнутися до пульта та вимкнути звук величезного телевізора. Це був час передачі, у якій люди оцінюють старі речі, а тоді, якщо виявиться, що вони чогось варті, вдають, що вони дуже хочуть їх продати. На дивані лежали троє котів, двійко дивилися на нас, а третій напіврозплющив око, а потім знову заснув, не вважаючи нас гідними своєї уваги.

— Реймонде, синку! Заходь! Сідай, — промовила літня жінка, вказуючи на диван і нахиляючись зі свого крісла, щоб зігнати тварин.

— Я привів подругу з роботи, мам, це ж нічого? — сказав він, підходячи до неї та цілуючи в щоку.

Я також підійшла до неї та простягнула руку.

— Елеанор Оліфант, приємно познайомитися, — назвалась я. Вона поглянула на мою руку, а тоді взяла її обіруч, точнісінько як Семмі.

— Приємно познайомитися, дитинко, — сказала вона. — Я завжди рада бачити друзів Реймонда. Сідай. Я впевнена, тобі хочеться чаю. Чим тебе ще пригостити? — вона спробувала встати, і тут я помітила біля крісла ходунки з коліщатками.

— Сиди, мамо. Я сам принесу, — зупинив її Реймонд. — Зроблю всім по чашці.

— Дуже мило з твого боку, синку, — сказала вона. — Там ще є печиво — «Вагон-Віллс», твоє улюблене.

Реймонд пішов у кухню, а я сіла на диван праворуч від його мами.

— Мій Реймонд — чудовий хлопець, — гордо промовила вона. Я не знала, як краще відповісти, тому лише кивнула. — То ви працюєте разом? — запитала вона. — Ви також лагодите комп’ютери? Господи, сьогодні дівчата можуть робити будь-що, чи не так?

Вона була такою ж чистою та охайною, як і її оселя, її блузка була застебнута брошкою біля шиї. На ній були зручні капці винного кольору, облямовані овечою вовною, вони здавалися зручними. Їй було близько сімдесяти, і коли я тисла її руку, то помітила, що її пальці розпухли до розмірів аґрусу.

— Я працюю в бухгалтерії, місіс Гіббонс, — сказала я і розповіла їй трохи про свою роботу. Здавалося, їй було цікаво, вона повсякчас кивала та інколи казала: «Правда?» чи «Ну і ну! Отакої!» А коли я закінчила свою розповідь, вичерпавши всі можливі теми для розмови, котрі надавала робота в бухгалтерії, то посміхнулася.

— Ви місцева, Елеанор? — м’яко запитала вона.

Зазвичай я відчуваю огиду, коли мене запитують щось подібне, але її зацікавленість вочевидь була справжньою й незлостивою, тому я розповіла їй, де живу, але навмисне не уточнюючи. Не можна називати адресу незнайомцям.

— У вас немає акценту, — зауважила вона, поставивши таким чином чергове запитання.

— Раннє дитинство я провела на півдні, — сказала я, — але, коли мені виповнилося десять,