З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен
Удома в Даніель її мама дала нам по стаканчику йогурту «Манч-Банч» замість пудингу, і я сховала порожній стаканчик у шкільний рюкзак, щоб дослідити його пізніше. Очевидно, це був товар, який стосувався дитячої телевізійної передачі про анімовані шматочки фруктів. А ще казали, що це я дивна! Через те, що я не могла говорити про телевізійні передачі, діти в школі гидували мною. Ми не мали телевізора, матуся називала його катодним канцерогеном, раком для розуму, тому ми читали й слухали записи, іноді грали в триктрак чи маджонг, якщо в неї був гарний настрій.
Дивуючись з мого незнання про заморожені продукти харчування, мама Деніель Мернс запитала мене, з чим зазвичай я п’ю чай у середу ввечері.
— Я такого не роблю, — відповіла я.
— А що ти зазвичай їси? — запитала вона, щиро дивуючись.
Я перерахувала деякі страви. Спаржа в білому соусі велуте з качиними яйцями пашот і олією лісового горіха. Рибний суп з домашнім соусом руй. Молоде курча в медовій глазурі з помадкою із селери. Свіжі трюфелі в сезон, білі гриби і лінгвіні з маслом. Вона витріщилася на мене.
— Усе це звучить доволі… вишукано, — мовила вона.
— Ні, що ви, іноді це може бути щось зовсім просте, — сказала я, — як-от тости із запашного хліба з сиром манчего та айвовою пастою.
— Зрозуміло, — вона зиркнула на Даніель, яка ошелешено витріщилася на мене з роззявленим ротом, де виднілися напівпережовані боби. Ніхто не зронив більше жодного слова, місіс Мернс поставила на стіл скляну пляшку з густою червоною рідиною, яку Даніель ретельно струсила і вилила на помаранчево-бежеву їжу.
Звісно, після передання опікунства я швидко познайомилася з новою кулінарною сім’єю: тіткою Бетсі, капітаном Бердзе і дядьком Беном, які частенько з’являлися поряд, тому зараз я можу відрізнити соус марки «Ейч-Пі» від соусу «Дедіс» лише за запахом, ніби сомельє соусів. Це була одна з тих відмінностей між моїм старим і новим життям. До і після пожежі. Одного дня в мене на сніданок був кавун, сир фета і гранатове насіння, а іншого я їла підсмажені тости, намащені маргарином. Зрештою, таку історію розповідала мені матуся.
* * *
Автобус зупинився якраз перед входом до лікарні. На першому поверсі розміщувалась крамничка, де продавалися різноманітні товари. Я розуміла, що, коли відвідуєш пацієнта, дуже важливо зробити йому подарунок, але що саме купити? Я нічого не знала про Семмі. Купувати якусь їжу було безглуздям, оскільки мета мого візиту полягала в тому, щоб повернути йому їжу, яку він нещодавно купував для себе. З огляду на те, що він перебував у комі, література для читання також була недоречною. З іншого боку, зараз йому навряд чи щось може стати в пригоді. Крамничка мала невеликий вибір гігієнічно-косметичних засобів, але мені, незнайомці протилежної статі, здавалося недоречним дарувати йому предмети, пов’язані з функціями його організму, принаймні я вважала зубну пасту чи пачку одноразових бритв не надто привабливим подарунком.
Я намагалася пригадати найгарніший подарунок, який коли-небудь отримувала сама. Окрім рослини Поллі, мені нічого не спадало на думку. Несподівано я згадала Деклана. Мій перший і єдиний бойфренд, якого мені майже вдалося стерти зі своєї пам’яті. Тому згадка про нього мене доволі засмутила. Якось він, побачивши єдину листівку з привітанням до дня народження, яку мені колись подарували (від журналістки, якій вдалося мене розшукати і яка писала, що заплатить за інтерв’ю зі мною будь-які гроші, у будь-який час у будь-якому місці), сказав, що я навмисне приховувала від нього дату свого народження. Тому, коли мені виповнився двадцять один рік, він подарував мені удар в нирки, б’ючи мене ногами, поки я лежала на підлозі й не знепритомніла, а коли прийшла до тями, залишив синець під оком за «приховування інформації». Єдиний інший день народження, який я можу пригадати, — це день, коли мені виповнилося одинадцять. Прийомна родина, у котрої я на той час жила, подарувала мені браслет зі стерлінгового[5] срібла з підвіскою-ведмедиком. Я була дуже вдячна за подарунок, але ніколи його не одягала. Мені не подобаються милі ведмедики.
Я замислилася над тим, що міг би подарувати мені привабливий музикант на річницю, скажімо, або на Різдво. Ні, чекайте — на День святого Валентина, найбільш особистий та романтичний день року. Він написав би для мене пісню, щось прекрасне, а потім зіграв би її на гітарі, а я цмулила б ідеально охолоджене шампанське. Ні, не на своїй гітарі, це було занадто очевидно. Він би здивував мене і навчився грати на… фаготі. Так, він би зіграв мелодію на фаготі, для мене.
Повернімося до буденних справ. Оскільки я намагалася знайти щось відповідне, то придбала для Семмі кілька газет і журналів, думаючи, що, принаймні, я б могла зачитати їх вголос для нього. У крамниці був задовільний вибір. З огляду на зовнішність Семмі та вміст його сумок, я подумала, що він надав би перевагу газеті «Дейлі Стар», а не «Дейлі Телеграф». Я придбала кілька таблоїдів і вирішила взяти ще якийсь журнал. Це було складніше. Їх була сила-силенна. Журнал для мандрівників «Condé Nast Traveler», журнал «Яхти і яхтинг», журнал про зіркове життя «Нау!» — як мені обрати? Я й гадки не мала, що його цікавить. Щоб знайти відповідь, я почала ретельно і раціонально розмірковувати. Єдина річ, яку я знала про цього старого напевне, — це те, що він був дорослим чоловіком, решта — лише здогадки. Я вирішила діяти за законом середнього значення, тому піднялася навшпиньки і дістала номер журналу «Плейбой». Справу зроблено.
У лікарні було занадто спекотно, підлога скрипіла. До стіни біля входу в палату був прикріплений дозатор з гелем для дезінфекції рук, а над ним — великий жовтий знак з написом «Не пити». Хіба люди п’ють гель для дезінфекції? Зважаючи на знак, я подумала, що таке цілком можливо. Частина мене, дуже маленька, хотіла нахилити голову, щоб скуштувати краплину, і лише тому, що мені було наказано не робити цього. «Ні, Елеанор, — сказала я собі. — Вгамуй свій бунтівний настрій. Випий краще чаю, кави чи горілки».
Попри побоювання, що гель для рук може погіршити мою екзему, я все
