З Елеанор Оліфант усе гаразд - Гейл Ханімен
Семмі точно не був у комі, незважаючи на заплющені очі. Якби це було так, він би лежав у спеціальній палаті, під’єднаний до апаратури, хіба ж ні? Цікаво, чому Реймонд про це збрехав? З огляду на те, як піднімалася й опускалася грудна клітка Семмі, я могла з упевненістю сказати, що він спить. Я вирішила, що не буду йому читати, бо не хотіла його розбудити, тому поклала газети і журнал на столик біля його ліжка. Я відчинила тумбу, подумавши, що краще залишити сумки з їжею там. Усередині не було нічого, окрім гаманця і ключів. Я замислилась, чи варто зазирати в гаманець Семмі, щоб дізнатися, чи є в ньому щось таке, що могло б розповісти про нього більше, і вже почала тягнутися до нього, як раптом почула, як хтось позаду мене закашлявся, то був кашель з мокротинням, який виказував затятого курця.
— Елеанор, ти прийшла, — сказав Реймонд, підставляючи стільця до протилежного боку ліжка. Я поглянула на нього.
— Навіщо ти збрехав мені, Реймонде? Семмі не в комі. Він спить. Це зовсім різні речі.
Реймонд засміявся.
— Але ж це хороші новини, Елеанор. Він прокинувся кілька годин тому. У нього, вочевидь, серйозний струс мозку та зламане стегно. Учора лікарі його вправили, і зараз Семмі знесилений від анестезії, але лікарі кажуть, що з ним усе буде добре.
Я кивнула й різко підвелася:
— Тоді нам не варто його турбувати.
Чесно кажучи, мені нестерпно хотілося вийти з палати. Тут було занадто душно та знайомо — вафельні покривала, запах хімії та людського тіла, жорсткий металевий каркас на ліжках та пластикові стільці. Руки трохи свербіли від гелю, який просочився в тріщинки в шкірі. Ми разом пішли до ліфта і всю дорогу їхали в цілковитій тиші. На першому поверсі відчинилися двері, і я відчула, як мої ноги мимовіль поспішають до виходу.
Це був один з тих прекрасних літніх вечорів — восьма година, а надворі ще доволі тепло та все довкола залите м’яким сонячним світлом. І темнішати почне десь об одинадцятій. Реймонд зняв куртку, під якою приховувалася чергова дурнувата футболка. Ця була жовтою із зображенням двох білих мультяшних півників. Los Pollos Hermanos — «Брати-курчата» — було написано на футболці. Безглуздя якесь. Реймонд поглянув на годинник.
— Я хочу заскочити в крамницю і поїхати до свого друга Енді. Ми зависаємо в нього невеликою компанією щосуботи ввечері, рубаємося в «Плейстейшн», куримо та п’ємо пиво.
— Звучить чудово.
— А в тебе які плани? — запитав він.
Я збиралася їхати додому, звісно ж, щоб подивитися телевізор чи почитати якусь книжку. Що іще мені робити?
— Я повернуся до себе, — сказала я. — Гадаю, сьогодні ввечері канал Бі-Бі-Сі транслюватиме передачу про комодських варанів.
Він знову поглянув на годинник, а потім на неозоре блакитне небо. На мить запала тиша, а потім у небі з’явився чорний дрізд, і він співав так дивовижно, що ця пісня була на грані непристойності. Ми обоє слухали, і, коли я посміхнулася Реймонду, він посміхнувся у відповідь.
— Слухай, сьогодні занадто гарний вечір, щоб проводити його наодинці. Може, підемо вип’ємо чогось? Мені потрібно буде піти десь за годину, перш ніж зачиниться крамниця з алкоголем, але…
Цю пропозицію потрібно було ретельно обміркувати. Я багато років не заходила в паби, а Реймонда навряд чи можна було назвати приємною компанією. Проте я швидко дійшла висновку, що це могло би стати в пригоді з двох причин. По-перше, це був би хороший досвід, бо, якщо все піде добре, Джонні Ломонд, мабуть, захоче піти зі мною в паб під час одного з наших побачень, тому мені варто заздалегідь ознайомитись із атмосферою та поведінкою в подібних закладах. По-друге, Реймонд був айтішником, і мені потрібна була його порада. Такі поради коштують дорого, якщо просити їх через офіційні канали, але сьогодні ввечері я могла б запитати його абсолютно безкоштовно. Зваживши всі «за» та «проти», я визнала за доцільне погодитись на пропозицію Реймонда. Він дивився перед собою, і я помітила, що він закурив цигарку і викурив уже майже половину, доки я розмірковувала.
— Так, Реймонде. Я не проти піти з тобою в паб, щоб чогось випити, — кивнула я.
— Чудово, — відповів він.
* * *
Ми зайшли до бару, що розташовувався за п’ять хвилин ходьби від лікарні, неподалік від дороги з пожвавленим рухом. Надворі залишався вільний столик. Брудна металева поверхня та хисткі ніжки, проте, влаштовували Реймонда.
— Сядемо на вулиці, — запропонував він, весело падаючи на стілець і вішаючи куртку на спинку. — Я піду до бару. Що тобі взяти, Елеанор?
Я відчула, як крутить у животі. По-перше, сидячи тут, я не зможу роздивитися паб зсередини та дізнатися, що там відбувається. По-друге, я не знала, що замовити. Що зазвичай п’ють люди в пабах? Я вирішила взяти контроль над ситуацією.
— Реймонде, я піду до бару. Я наполягаю. Що тобі взяти?
Він намагався сперечатися, але я стояла на своєму, тому зрештою він погодився, хоча це його, здавалося, дратувало. І гадки не маю, чому він через це так нервується.
— Гаразд, тоді замов мені кухоль «Гіннеса». Але я все ж таки хотів би зробити це сам, Елеанор.
Я поклала руки на стіл і нахилилася вперед, отож моє обличчя опинилося дуже близько до нього.
— Реймонде, я куплю напої. Для мене це важливо з причин, які я не хочу тобі пояснювати.
Він здригнувся, тоді кивнув, а я пішла до пабу.
* * *
Після яскравого світла надворі всередині здавалося дуже темно й гамірно — з великих динаміків гучно линула незрозуміла музика. Відвідувачів майже не було, і біля бару я виявилась єдиною клієнткою. Мене мали б обслуговувати молодий чоловік і дівчина. Вони ж тим часом захоплено розмовляли, і, щоразу як він говорив, вона починала хихотіти, ніби дурепа, трясучи своїм фарбованим жовтим волоссям, або ж він грайливо штурхав її в плече і надто гучно сміявся — суцільний фальш. Загравання людей невимовно
