Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук
Дизьо витягав з пошарпаного рюкзака зошита й купу кольорових ручок, на які він нетерпляче поглядав за обідом, а потім, коли ми вже поз’їдали все дощенту й посьорбували чорний чай (іншого не визнаємо), звітував, що йому вдалося зробити цього тижня. Дизьо перекладав Блейка. Так він вирішив кілька років тому й дотепер ретельно дотримувався свого плану.
Колись, давно, він був моїм учнем. Зараз йому було за тридцять, але власне кажучи, хлопець ніяк не відрізнявся від того Дизя, який ненавмисне заклацнувся в туалеті під час випускного іспиту з англійської й через це не склав екзамена. Посоромився покликати на допомогу. Він завжди був дрібнокостий, хлопчакуватий, може навіть скидався на дівчину, з невеличкими долонями й м’яким волоссям.
Дивно, що доля знову звела нас через багато років після цих невдалих випускних, тут на ринковій площі в місті. Я побачила його якось, виходячи з пошти. Він ішов отримати замовлені через Інтернет книжки. На жаль, я мабуть, дуже змінилася, бо він не впізнав мене відразу, а витріщився, роззявивши рота й кліпаючи очима.
— Це ви? — прошепотів він перегодом, здивований.
— Діонізій?
— Що ви тут робите?
— Живу тут неподалік. А ти?
— Я теж, пані вчителько.
І тоді ми, не змовляючись, кинулися одне одному в обійми. Виявилося, що працюючи у Вроцлаві поліційним інформатиком, він не уникнув певних реорганізацій та реструктуризацій. Йому запропонували роботу на периферії, навіть забезпечили тимчасовим житлом у гуртожитку, доки він не підшукає собі підходяще помешкання. Проте Дизьо не знайшов квартири й продовжував жити в цьому місцевому робітничому гуртожитку, величезному, огидному, бетонному, де зупинялися всі галасливі екскурсії дорогою до Чехії, а фірми влаштовували свої інтеграційні забави з пиятикою до самого ранку. Мав там чималу кімнату з коридорчиком, а кухня була на поверсі, спільна для всіх.
Зараз він працював над «Першою книгою Урізена», і якраз це здавалося мені набагато складнішим, ніж попередні «Пекельні прислів’я» та «Пісні цнотливості», у роботі над якими я йому віддано допомагала. Мені справді було важко, бо я не розуміла нічогісінько із цих прекрасних драматичних картин, котрі Блейк вичаровував словами. Невже він справді так думав? Що описував? Де це? Де це відбувається й коли? Це легенда чи міф? Я питалася в Дизя.
— Це діється завжди й усюди, — відповідав Дизьо із блиском в очах.
Закінчивши якийсь уривок, він поважно перечитував уголос кожен рядок, чекаючи на мої зауваження. Іноді здавалося, що я розумію лише окремі слова й узагалі не вловлюю їхнього змісту. Мені не надто щастило допомогти хлопцеві. Я не любила поезію й усі вірші на світі були для мене занадто складними й незрозумілими. Не могла збагнути, чому всіх цих захоплень не можна описати по-людськи — прозою. Тоді Дизьо нетерпеливився й гарячкував. Мені подобалося так його піддражнювати.
Я не думаю, що якось особливо допомагала в перекладі. Йому це вдавалося краще, його розум був меткіший, цифровий, так би мовити; а мій продовжував залишатися аналоговим. Дизьо швидко схоплював зміст і вмів подивитися на речення, яке саме перекладав, зовсім з іншого боку, відкинути зайву прив’язаність до слова, відштовхнутися від нього й повернутися із чимось абсолютно новим, прекрасним. Я повсякчас підсувала йому сільничку, бо вірю у власну Теорію, що сіль значно підсилює процеси передачі нервових імпульсів між синапсами. І він звик занурювати в ній послиненого пальця, а потім злизувати з нього сіль. Я свою англійську добряче встигла забути, мені не допомогла б навіть сіль з усієї Велички,[3] а крім того, така копітка праця швидко мені набридала. Я почувалася цілком безпорадною.
Бо як перекласти лічилку, якою могли б розпочинати забаву малі діти, замість того, щоб без кінця повторювати «Ене бене рес»:
Every Night & every Morn
Some to Misery are Born
Every Morn & every Night
Some are Born to sweet delight,
Some are Born to Endless Night.
Це найвідоміший Блейків віршик. Його неможливо перекласти, щоб не втратити ритм, риму й дитинну лаконічність. Дизьо брався за нього багато разів, і це нагадувало розв’язування шаради.
Зараз він з’їв суп; страва розігріла його, і хлопець розчервонівся. Волосся наелектризувалося від шапки, і над головою був невеликий, кумедний ореол.
Того вечора нам було важко зосередитися на перекладі. Я втомилася й почувалася страшенно ніяково. Не могла думати.
— Що з тобою? Ти нині дуже розсіяна, — зауважив Діонізій.
Він мав рацію. Болі послабилися, але цілковито не вщухли. Погода була жахлива, віяв вітер, падав дощ. Коли дме вітер з полонини, важко буває зосередитися.
— Який демон пустку цю відразливу створив? — запитав Дизьо.
Блейк пасував до настрою цього вечора: нам здавалося, що небо низько нависло над Землею так, що всім сущим Створінням залишилося небагато простору для життя, небагато повітря. Низькі, темні хмари цілий день мчали небом, а зараз, пізнього вечора, терлися об вершини своїми мокрими животами.
Я переконувала його залишитися на Ніч, інколи так бувало — тоді я стелила Дизеві на канапі в моїй невеличкій вітальні, вимикала електрокамін і залишала відчинені двері до кімнати, де спала сама — аби ми чули дихання одне одного. Але нині він не міг. Пояснював, сонно потираючи лоба, що комендатура переходить на якусь іншу комп’ютерну систему; мені не надто хотілося заглиблюватися, на яку саме, важливо було, що через це в нього була купа справ. Мусив прийти на роботу рано вранці. А тут ще й ця відлига.
— Як ти доїдеш? — непокоїлася я.
— Байдуже, аби до асфальту.
Мені не до вподоби було, що він іде. Я накинула на себе дві куртки, надягла шапку. Ми були в жовтих непромокальних гумових плащах, у яких скидалися на гномів. Я провела його до дороги й охоче пішла б з ним далі, до асфальту. У нього під сподом була благенька куртка, що висіла на ньому, немов на кілку, а черевики, хоча й сушилися на
