Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

Дизьо показував рукою в бік Перевалу. Щось там світилося, ледь помітно. Дивно.

Я повернулася.

— Що це може бути? — спитав він.

Я знизала плечима.

— Може, хтось ходить там з ліхтариком?

— Пішли, перевіримо. — Він схопив мене за руку й потягнув, як малий скаут, що саме опинився перед чимось таємничим.

— Зараз, Уночі? Дай спокій, усюди так мокро, — вигукнула я, вражена його впертістю. — Може, це Матога загубив ліхтарика, і він лежить там і світить.

— Це не світло ліхтарика, — відказав Дизьо й рушив догори.

Я намагалася його зупинити. Схопила за руку, але в моїй долоні опинилася лише рукавичка.

— Діонізію, ні, ми туди не підемо. Благаю.

Але він був як навіжений, бо взагалі не відізвався.

— Я залишаюся, — це була спроба вдатися до шантажу.

— Гаразд, тоді повертайся додому, я сам піду й перевірю. Може, щось трапилося. Йди.

— Дизьо! — вигукнула я зі злістю.

Він не відповів.

Тож я простувала за ним, присвічуючи нам ліхтариком, вихоплюючи з темряви плями світла, у яких втрачалися будь-які кольори. Хмари висіли так низько, що можна було за них ухопитися й дозволити нести себе кудись далеко, на південь, до теплих країв. А там стрибнути з висоти прямісінько до оливкового гаю, чи принаймні до виноградника в Моравії, де роблять неймовірно смачне зеленкувате вино. А тим часом наші ноги вгрузали в розквецяний сніг, і дощ силкувався залізти нам під каптури курток, щоб дошкуляти ще й там.

Нарешті ми це побачили.

На Перевалі стояв автомобіль, великий джип. Усі дверцята були відчинені й усередині світилося неяскраве світло. Я зупинилася за кілька метрів, боялася наблизитися, відчувала, що зараз розплачуся як дитина, від страху й нервів. Дизьо взяв у мене ліхтарика й повільно підійшов до авто. Присвітив досередини. Там було порожньо. На задньому сидінні лежав портфель, чорний, і ще якісь пакети, певне, із продуктами.

— Слухай? — тихо промовив Дизьо, розтягуючи слова. — Я цей джип знаю. Це «Тойота» нашого Коменданта.

Тепер він обмацував світлом ліхтарика простір біля автомобіля. Машина стояла в місці, де дорога звертає ліворуч. Праворуч кущилися хащі; за німців тут стояли будинок і вітряк. А зараз були хіба що порослі чагарниками руїни й високий горіх, до якого восени збігалися Вивірки з усієї околиці.

— Диви-но, — мовила я, — глянь, що тут на снігу!

Промінь ліхтарика вихопив дивні сліди — силу-силенну круглих відбитків розміром як монета, скрізь їх було повно, довкола машини, на дорозі. І були сліди важких чоловічих черевиків. Вони були добре помітні, бо сніг танув, і темна вода заповнювала кожну заглибину.

— Це сліди ратичок, — сказала я, присідаючи й уважно приглядаючись до невеличких, круглих знаків. — Це сліди Козуль. Бачиш?

Але Дизьо дивився в інший бік, туди, де розмоклий сніг був витоптаний, знищений дощенту. Промінь ліхтарика просувався далі, до заростів і за мить я почула, як Дизьо зойкнув. Він стояв, нахилившись над отвором старого колодязя в кущах, край дороги.

— Боже мій, Боже мій, Боже мій, — повторював він як заведений, і це мене цілковито позбавило рівноваги. Адже відомо, що жоден бог не прийде й не впорається тут з усім.

— Боже, там хтось є, — зойкнув Дизьо.

Мені стало гаряче. Я підійшла до нього й вихопила ліхтарика з його руки. Посвітила до отвору й угледіла жахливу картину.

У неглибокому колодязі стирчало скоцюрблене тіло, головою додолу. За плечем видніла частина обличчя з розплющеними очима, страшного, заюшеного кров’ю. З отвору стриміли черевики, масивні, із грубими підошвами. Колодязь віддавна був засипаний і мілкий, така собі яма. Колись я сама прикривала її гіллям, щоб туди не втрапили Вівці Стоматолога.

Дизьо став навколішки й безпорадно торкнувся цих черевиків, погладив їхні халяви.

— Не чіпай, — прошепотіла я.

Серце шалено гупало. Мені здавалося, що зараз ця закривавлена голова обернеться в наш бік, з-під засохлих цівочок крові зблиснуть білки очей, а вуста ворухнуться, щоб вимовити якесь слово, а тоді це важке тіло почне вилазити нагору, назад, до життя, розлючене власного смертю, розгніване, і схопить мене за горлянку.

— Може, він ще живий, — благальним тоном озвався Дизьо.

Я молилася, щоб це виявилося не так.

Ми стояли з Дизем закоцюблі й нажахані. Дизьо здригався, ніби його струшували судоми; я боялася за нього. Він цокотів зубами.

Ми обнялися, і Дизьо заплакав.

Вода ринула з неба, випливала із землі, яка, здавалося, перетворилася на величезну губку, просякнуту крижаним дощем.

— Схопимо запалення легень, — хлипав Дизьо.

— Ходімо звідси. Підемо до Матоги, він знає, що робити. Ходи звідси, не треба тут стояти, — запропонувала я.

Ми рушили назад, обійнявшись незграбно, неначе поранені солдати. Я відчувала, як у мене палає голова від несподіваних, бентежних думок, я майже бачила, як ці думки парують під дощем, перетворюються на дим і приєднуються до чорних хмар. І коли ми так ішли, ковзаючись по розмоклій землі, у мені раптом зродилися слова, якими я запрагнула поділитися з Дизем. Дуже хотілося вимовити їх уголос, але поки що вони не могли з мене видобутися. Утікали. Я не знала, як почати.

— Господи, Ісусе, — схлипував Дизьо. — Це Комендант, я бачив його обличчя. Це був він.

Дизева думка завжди для мене багато важила, і я не хотіла, аби він уважав, що я божевільна. Тільки не він. Коли ми вже опинилися біля будинку Матоги, я зібрала всю свою мужність і вирішила зробити черговий крок та сказати йому, що я про все це думаю.

— Дизю, — почала я. — Це Тварини мстяться людям.

Він завжди вірить моїм словам, та цього разу взагалі мене не слухав.

— Це не таке вже неможливе, — продовжувала я. — Тварини сильні й розумні. Ми навіть не уявляємо собі, наскільки. Колись на Тварин подавали до суду. Траплялися навіть засуджені.

— Що ти кажеш? Що ти кажеш? — безтямно белькотів він.

— Я десь читала про Щурів, яких позвали до суду, бо вони наробили великої шкоди. Справу відкладали, оскільки Щурі не з’являлися на процес. Зрештою їм навіть надали адвоката.

— Господи, що ти таке кажеш?

— Це було, здається, у Франції, у шістнадцятому столітті, — розповідала я. — Невідомо, чим усе закінчилося, і чи їх покарали.

Він раптом спинився, міцно схопив мене за плечі й трусонув.

— Ти в шоку. Що ти мелеш?

Я добре знала, що кажу. І вирішила це колись перевірити, принагідно.

Матога вигулькнув з-за паркану з ліхтариком на чолі. Його обличчя в цьому світлі виглядало страшним,