Важка весна - Борис Пахор
Почав поволі вертатися.
По обидва боки дороги цвіркуни присипляли навколишнє життя, і здавалося, що в їхні дрібні пищалі впала крапля роси, і коли озивалися, то так приємно сюрчали.
XII— Я тут.
— Отже, ви врешті покинули свої термометри.
Вона поклала порцеляновий слоїк з маззю на столик і крутнулася на підборах, йшла від дверей до столу не обертаючись.
— Ви готові?
— Так.
І подумав, що вона — мов дитина, яка приходить до дорослих і простує прямісінько до якогось предмета, не дивлячись на них. Світле пасмо волосся вибилося з-під білої хустини на чоло. Її очі були водночас задумані та грайливі. Він сів на постелі, і коли зняв майку через голову, вона вже стояла коло нього.
— Чого ви знущаєтеся з моїх термометрів? — І хитро глянула на нього.
— Бо вони завжди в розчині.
Тоді вона задерла підборіддя і з дитячим замилуванням подивилася повз нього. Її ніздрі на мить сіпнулися, потім вона ледь помітно стулила повіки; потім запропонувала:
— Ви не хочете, щоб я вас помасувала?
— Звісно, хочу, — сказав він. — Навіть прошу.
— Але якщо не повернетеся спиною, я не зможу!
Він продовжував доброзичливо дивитися на неї. Здалося, що він рушав у невідому, ризиковану путь, але раптом уявив, що іншої можливості не буде.
— У чому річ?
Він повернувся, сів упоперек на ліжку і дивився на стіну.
— Ви зовсім не схожі на звичайну медсестру, — сказав у стіну.
— Чому? — Її рука, що торкнулася його плеча, зупинилася; маленька, дитяча долоня. — Чому? — знову запитала вона, немов його відповідь мала поворухнути її долоню.
— Не знаю. Таке у мене враження від самого початку.
— Коли, наприклад?
— Коли? — він відчув, що її долоня рвучко рухається його шкірою; такими, мабуть, є пальці донечки, яка влітку на березі простодушно мастить мамі плечі мигдалевою олією.
— Коли? Ну, скажімо, того дня, коли ви прийшли зав’язати хустину.
— Вам це здалося недоречним?
— Зовсім ні.
— Кокетливим?
— Можливо, й так.
Її долоня зупинилася на його плечах.
— Але я швидко зрозумів, що помилився.
— Справді?
— Чистісінька правда.
— А я гадала, що ви нічого не помічаєте!
— Я ж подумав: вона — мов та дитина, яка вірить у казочки, — сказав до стіни.
— Ви не надто помилилися, — відповіла трохи відсторонено. Йому ця згідливість видалася підтвердженням того, що він таки мав рацію, урвавши звичну мовчазність. У нього й справді було враження, що він зраджує свою замкнутість і поступово поринає у новий світ, але нерозсудливе задоволення переконувало, що це правильно. Ота несмілива радість викликала збудження. Він попрохав:
— Панно Дюбуа...
— Що?
— Чи не були б ви такі люб’язні помасувати мені праве плече?
— Вам болить праве плече? Отакої! Чому ж ви мені зразу не сказали?
— Хтозна... Може, забув, — прошепотів у стіну перед собою.
Вона засміялася і сіла на краєчок ліжка; лівою рукою трималася за його плечі, а правицею масувала праве плече. Оце сидіння на краєчку ліжка пасує лише їй, подумав він.
— Оце якби нас побачила лікарка чи панна Шатен... — сказала за його спиною.
— Лікарки, мабуть, немає.
— Авжеж, немає. Вона поїхала до Парижа з головним лікарем. Стара дивачка, правда ж?
— Хотіла мені будь-що накачати повітря під ребра, — сказав сміючись.
— Але не вийшло?
— Ні.
— А стара? Що ж вона сказала?
— Що вона тут лікар, а не я.
— Шкода, що не вийшло, — пробурмотіла немов сама до себе. — Стільки людей цим рятуються.
Йому дуже подобалося, що вона сказала «стара», і що її голос, коли зверталася до нього, мав товариську інтонацію. Її долоня ніби не масувала його, а лише автоматично слідувала його думкам. Уявляв собі її без білої хустки, з розпущеним волоссям, як того дня перед дзеркалом. І здалося йому тієї миті, що палату заполонило якесь бунтівливе повітря;
