Важка весна - Борис Пахор

— Не люблю, коли мені своїми інструментами копирсаються в легенях.

— Ага, тож стара сказала, що вона лікар! — пустотливо вигукнула за його спиною. І відразу сіла вільніше, мов дівчинка, якій сестра не хоче поступитися місцем на ліжку.

— Ще трохи, і я б звалилася на землю! — пробурмотіла.

— Сядьте ближче. — І посунувся.

— Досить, досить, я вже закінчую. Ви гадаєте, що я буду цілу вічність терти вашу спину?

— Я був би не проти.

— Ні, ви подивіться на нього! — вигукнула вона дзвінко, як ото дитина, яка припинила плакати і дригати ногами. — Я думала, що ви строгий і похмурий самітник.

— Сьогодні виняток.

— Мені здається, що ви тут у своєму закутку спостерігаєте за всім, що діється навколо, і водночас щось потай роздумуєте про своє. Хіба ні?

— Можливо. Але сьогодні все не так.

— Це неправильно, що ви не розповідаєте.

Знову різко присунулась. Потім сказала:

— Ще трохи ось тут, і я маю іти.

Вона обернулася так, що тепер дивилася на терасу, і він бачив збоку її босоніжки і щиколотки. Відкриті босоніжки і засмаглі голі ноги без панчіх були від колін і нижче дуже худими. Ніяк не пасували до білого халата, який вкривав їй коліна. Ті щиколотки були більше схожі на щиколотки непосидючого і шкодливого хлопчиська.

— У якій частині Франції живуть такі люди? — запитав він і усміхнувся.

— Які? — вона теж усміхнулася і закинула ногу за ногу, при цьому русі пружини ліжка ввігнулися; її лівий босоніжок сильніше вперся в підлогу, і виїмка під їхніми тілами поглибшала. — На півночі.

— У Гаврі?

— Ні.

— У Калаїсу?

— Ні-ні. Не там, угорі! Правіше!

— Лілль?

— Нижче, нижче. Верден, Реймс, Седан. Це пан мав би знати з історії!

— Саме з Седана?

— Тепер ви надто цікаві, — лукаво сказала вона і підвелася.

А потім стала посеред кімнати, випроставши замащені руки.

— Здається, я вас добре обробила, — і надула губки.

Він поволі обернувся на ліжку, щоб не торкнутися подушки. Між тим вона вже підійшла до столика і схилилася над газетою. Мовчала і серйозно щось читала, немов чекала, аби її тепер залишили в спокої. Як того дня, коли прийшла перев’язати хустину.

Спочатку на газету опиралися лише її лікті, потім потроху наблизилися й зап’ястя. Вона зовсім не думала про те, що її зап’ястя масні і заплямують газету. Руки немов не належали їй. Немов усе в ній відбувалося за якоюсь простою закономірністю, так легко оминала вона всі обмеження, що їх виставляють суспільні правила. Він усвідомлював, що хоче, аби її зап’ястя ще довго лежали на газеті, навіть подумки немов попросив її, щоб вона залишила видимий відбиток своєї замріяної присутності.

— Табори смерті, — прошепотіла вона і підвелася.

Мовчав і дивився на неї лагідно.

— Ви були в Бухенвальді? — Кивком голови показала на газету.

— У самому Бухенвальді — ні, — сказав і посміхнувся. — В одному з його філіалів.

— Страшно... — прошепотіла вона. Потім здригнулася: — Чому ви всміхаєтеся? Ще й так байдуже сказали: «В одному з філіалів!» — За мить обернулася: — Мабуть, я розумію. Вам видаються дурнуватими ті наші вигуки «жахливо» і «страшно»? Правда ж, ви підсміюєтеся наді мною?

— Я усміхався лише до ваших рук, — сказав він.

Вона не могла збагнути його грайливий погляд, коли він дивився на її зап’ястя, які залишили плями на газеті. Тому сказала:

— Розумію, що ви буваєте жорстким.

І хитнула головою.

— Зараз мушу йти, — і кивнула: — До побачення.

— Зачекайте трохи. — Він сам не розумів, як до цього додумався.

— Що у вас іще болить?

— Кілька крапель сюди, — він показав на око.

Вона вирівнялася і прибрала серйозної постави.

— Ви питали лікаря? Справді?

— Так.

Вона усміхнулася і довірливо й м’яко додала:

— Пройдіть перед вечерею повз кімнату чергової. Добре?

Коли вона пішла, він почувався так, неначе людина, яка забула зачинити вікна, і вітер розкидав підлогою папери і заніс у кімнату подих незнаних лісів і стрімких скель. Перед вечерею, сказала вона, але кожної миті вже можуть подзвонити на вечерю! Справді, в кімнаті, яку розбурхав вихор, усі предмети стають пливкими й беззмістовними, бо їх забиває різкий запах землі. А замість відчуття холоду йому здавалося, немов навколо нього починала прокидатися літня спека; немов повертався реальний світ, якого він так довго уникав. І коли думав про це, йому