Матусин оберіг - Світлана Талан
– Як усе зрозуміло пояснила твоя мама! – сказала Карина. – Якщо почнуться місячні, то це означає, що ми стали дорослими? У десять років?
– Ти що?! Ні, мама ж написала, що ми станемо вже не дівчатками, а дівчатами, тобто подорослішаємо. Ось слухай далі: «Перші місячні не означають, що ти стала вже дорослою та дозріла статево». Зрозуміла? – Олеся уважно подивилася на подругу.
– Тепер так, – промовила Карина й зітхнула. – Шкода, що мені мама ніколи такого не пояснить. Хоча я її жодного разу не бачила, але вона десь є.
– Звідки знаєш?
– Баба Проня казала.
– І де твоя мати живе?
– Не знаю. І бабця не зізнається – каже, що ще мала. Вона обіцяла розказати все про мою матір, коли мені виповниться вісімнадцять, а доти нічого не хоче розповідати, – пояснила Карина.
– Може, я спробую в неї дізнатися, коли поїдемо ще раз до неї?
– Ага! Так вона тобі й розповість! – усміхнулася дівчинка. – Чекатиму свого вісімнадцятиліття!
– Це так довго! А якщо баба Проня…
– Помре? Вона сказала, що тоді я про все зможу дізнатись у Людочки.
– То розпитай зараз! Людочка добра – вона розкаже! – збуджено сказала Олеся.
– Ні, не виходить. Уже пробувала. Лесю, ти поїдеш зі мною до моєї матері, коли ми станемо дорослими?
– Питаєш! Звичайно, що поїду! Полечу з тобою! Чи ти б не поїхала зі мною, якби моя мама була жива? – Олеся взяла Каринку за руку.
– На край світу поїхала б! – запевнила її подруга. – А ти давно бачила Костю?
– З місяць тому, – відповіла Олеся. – Краще б його сто літ не бачити!
– Знову чіплявся?
– Як реп’ях! І де він узявся на мою голову?! Ненавиджу! Якби ти бачила його пику!
– Я ще не бачила й не маю бажання бачити! – сказала Карина.
– Тобі пощастило, що не знаєш його! – усміхнулась Олеся. – Швидше б уже стати дорослою й не бачити його взагалі.
– То помріймо про доросле життя, – запропонувала Карина.
Під весняним сонцем, яке посилало вниз теплі промінчики, двоє дівчаток мріяли про самостійне життя, у якому не було місця ані мачусі Олесі, ані забіяці Кості, ні Таньці, ні сухій виховательці Аллі Альбертівні. Їхні мрії були крихкі, тендітні, ранимі, і дівчатка не знали, що вони можуть розбитись об реальність, міцну, як кремінь. «Потрібно завжди вірити в чудеса, кохання й хороших людей», – так писала Олесина мама. І дівчинка жила вірою в краще.
Розділ 15Олеся жила маминими листами. Вона зростала, і мама ніби була завжди поруч зі своїми ненав’язливими порадами. Дівчинка відчувала її невидиму присутність, бо – випадково чи ні – мама знала, що з нею відбувається і про що настав час розповісти. Коли Олесі було десять років, вона вже знала від старших дівчаток про секс і вагітність, тож їй не потрібно було додаткової інформації, але коли про це розказує найрідніша й найближча людина – то інше. Разом із Кариною Олеся не раз перечитувала лист, де мама розповідала про те, що дорослі люди кохають одне одного і від їхньої любові народжуються діти. Тема, про яку люблять говорити дівчатка пошепки, була викладена жінкою на папері, й Олеся читала ці сторінки пошепки своїй подрузі по кілька разів поспіль: як з’єднуються клітинки й утворюється ембріон, який протягом дев’яти місяців живе в материнському лоні. Дівчатка вже знали, що від поцілунків не можна завагітніти, але читали про це ще не раз, для певності.
Олеся щоліта їздила з Каринкою до її бабусі. Бабця Проня жила в передмісті Луганська. Її стара хата, покошена від старості на один бік, стояла поодаль від інших будинків, у самому чагарнику, де, здавалося, нема живої душі. Єфросинія Остапівна була така ж стара та самотня, як і її хата. Неговірка, тиха, з виразом смутку на обличчі в суцільних глибоких зморшках, вона здалася Олесі при першому знайомстві страшною, схожою на відьму. Дівчинка стежила за кожним жестом далекої родички Карини, вслухалась у слова, які ніби виринали з безодні. Згодом Олеся зрозуміла, що бабця Проня з дивацтвами, проте зовсім не зла – просто мовчазна. Жінка, спираючись на палицю, дибала по хаті, прибирала, готувала їжу для онуки. Від подруги Олеся дізналася, що в бабці, окрім Карини, нікого з родичів немає, і дівчинка її дуже любить.
– Бабі Проні не дозволили взяти наді мною опіку, – пояснила Карина Олесі. – Вона вже старенька, отримує малу пенсію, хата валиться, та й далека вона мені родичка.
Згодом Олеся звикла до дивакуватої самотньої жінки, із якої зайвого слова не витягнеш, але бабця Проня опікувалася Кариною, як могла, шкодувала її та любила. Бабця Проня, вимивши волосся онуки відваром трав, мовчки його розчісувала, милувалася косами, потім обіймала дівчинку, притискала до грудей, колихала, ніби вкладала маля спати, і тихо промовляла: «Дитинко, моя Кариночко! Ти найкраща!» Як Олесі хотілося бути на місці Каринки, потонути в рідних обіймах, почути такі лагідні слова!
Олесі дуже хотілося запросити подружку до себе, але мачуха заперечувала. Дівчинка вмовляла її дозволити приїхати подружці хоча б на два дні, але Вусата Гора була категорично проти.
– Дитинко, ти ж розумієш, що з нашими статками ми не можемо годувати ще один рот, – удавано лагідно промовляла жінка. – Ми вас двох годуємо, тож нам і так нелегко. Ти нас розумієш?
– Можна я не буду їсти й віддам свою їжу подружці? – якось спитала дівчинка.
– Тобі, Лесю, сказали, що не можна, тож слухайся! – озвався батько, зловивши задоволений погляд дружини.
Згодом