Матусин оберіг - Світлана Талан

За ними сиділа Вусата Гора. Вона мовчала. Коли автобус колихався, потрапляючи у вибоїни на дорозі, Олесі здавалося, що його розхитує своєю вагою мачуха.

В інтернаті Олесю провели в кімнату, де вона мала жити. Дівчатка її віку та трохи старші з неприхованою цікавістю дивилися на новеньку, розглядаючи її з ніг до голови.

– Я – Олеся, – відрекомендувалася дівчинка.

– Там вільне місце, – вказала їй жінка, яка привела сюди. – Зараз ти познайомишся зі своєю вихователькою.

Олеся сторожко пройшла в кінець кімнати, застелила постільною білизною своє ліжко. До неї підійшла жінка, висока й худа, з довгим гострим носом. «Нагадує якусь пташку, – подумала Олеся. – І зовсім не схожа на Вусату Гору».

Від серця трохи відлягло, і було вже не так страшно.

– Я – твоя вихователька, – сказала жінка, безцеремонно оглядаючи дівчинку. – Мене звуть Алла Альбертівна. Зрозуміла?

– Так! – кивнула головою дитина.

– Тобі, Олесю, доведеться вивчити правила нашого закладу й жити за ними.

Жінка говорила нудним голосом на одній ноті, ніби не промовляла, а проспівувала. Вона пояснювала, а Олеся лише мовчки кивала головою на знак згоди, намагаючись усе запам’ятати. Алла Альбертівна показала їй шафу з поличками, де треба складати одяг.

– Дякую, – видавила з себе Олеся.

– А це що в руках? – поцікавилася вихователька.

– Тека… Моя, – тихим тремтячим голосом відповіла Олеся.

Алла Альбертівна різким рухом вирвала з рук дівчинки теку. Вона зробила це так швидко, що Олеся не встигла й рота розкрити.

– Книги, зошити, теки потрібно зберігати тут! – сказала вихователька, ставлячи папку на полицю. – І що ти там назбирала? Така важка!

Олеся з острахом дивилася, як її найцінніша в житті річ стала на полиці із зошитами та підручниками. Заперечувати виховательці Олеся побоялась і зараз хаотично намагалася знайти вихід. Мамині листи повинні бути в неї! Але як це зробити? Де знайти схованку?

Коли Алла Альбертівна пішла, Олесю оточили дівчатка, і вона почала з ними знайомитися.

– Тобі дев’ять років?! – здивовано перепитала височенька дівчинка. – Така мала! Я гадала, що ти першокласниця!

– У мене й мама була невисокою, – пояснила Олеся.

– І де вона зараз? Забухала? – поцікавилась Тетяна.

– Ні, вона померла.

– Буває, – сказала Тетяна. – А тобі родичі кишенькові гроші дали?

– Ні.

– Погано! Наступного разу попроси в них хоча б трішки, – наказала дівчина. – Тільки не здумай патякати, що для мене!

– Добре.

– Будеш з Тетяною дружити – проблем не буде. Затямила, мала?

Олеся кивнула. Цю розмову чула її сусідка по ліжку Карина. Дівчинка була такого ж низенького зросту, як і новенька. Вона привітно всміхнулась Олесі, і та відповіла тим же. Олеся відразу відчула прихильність сусідки і зрозуміла, що вони зможуть подружитися. Карина – смаглява, з рум’янцем на круглих щічках, схожа була б на циганку, якби не кирпатий носик і коротко стрижене пряме лискуче волосся. Вихователька зайшла й покликала дітей на обід, але Олеся заявила, що не голодна.

– Ти не в себе вдома, де можна робити що завгодно й коли завгодно, – монотонно й нудно промовила Алла Альбертівна. – У нас єдині правила, і порядок був, є й буде. І ми не дозволимо робити кожному з вас те, що йому хочеться. Я зрозуміло пояснила?

Вихователька зуділа, як муха, й Олесі здалося, що вона не говорить, а читає з писаного, лише не видного тексту. Дівчинка зробила висновок, що краще їй не перечити, і пішла разом з іншими до їдальні. Карина сиділа з Олесею за одним столом і підбадьорююче їй усміхалась.

– Ти не хвилюйся, звикнеш, – стишеним голосом сказала вона Олесі. – Головне – не показувати, що ти боїшся, але й випендрюватися тут не можна. А Танці й справді потрібно іноді трохи грошей підкидати, бо згноїть.

– У мене їх нема, – зізналася Олеся.

– Нічого! Десь роздобудемо! – Карина таємниче усміхнулась.

Олеся подумала, що новій подрузі можна довіряти. Після обіду вона сказала Карині, що має кудись переховати теку, але не знає, де знайти надійне місце. Та пообіцяла подумати, й Олеся перепросила, що не може дати папку в руки навіть їй.

– Це єдине, що в мене залишилося від мами після її смерті, – пояснила Олеся й розповіла про мамині листи.

Невдовзі тека була передана Людочці – так мешканці інтернату називали Людмилу Анатоліївну, ще одну виховательку, з гарними розкосими розумними, але сумними очима. Вона в присутності Олесі поклала теку на полицю сейфу у своєму кабінеті й замкнула його.

– Олесю, ключ лише в мене, – сказала вихователька дівчинці, – тож сюди ніхто, окрім мене, не має доступу, а я ніколи чужого не візьму, тож можеш бути спокійною.

– А я зможу її брати, коли потрібно? – запитала Олеся.

Дівчина довірилася виховательці й розповіла про мамині листи. Олеся не знала чому, але саме в Людмилі Анатоліївні та Карині побачила своїх перших друзів на новому місці. Карина їй одразу здалася милою й тихою дівчинкою, якій можна довіряти, а у виховательці було щось материнське, миле, манливе, від неї линуло тепло і світло, яких не можна побачити – лише відчути душею.

Потяглися звичайні, розмірені будні, коли дні – схожі один на одного близнюки, вечори – нудні, і весь уклад життя, до якого мала призвичаїтися Олеся, нагадував їй вишкіл солдат, коли всі мають прокидатися й лягати спати разом, ходити гуртом до їдальні та на заняття. Усе треба було робити, як усі, не залежно від настрою чи бажання. Олеся дуже сумувала за домом, навіть попри те, що там сталося. Їхнє подвір’я, будинок, садок, вулиця, кімната – усе це в спогадах було пов’язане не з останніми подіями, а з минулим, коли там жило справжнє щастя. Олесі бракувало Ніни, і вона ладна була забути колишні образи і її дружбу зі старшими подружками. Дівчинка часто згадувала Іванка, із яким встигла потоваришувати останнім часом. Олеся сумувала за батьком, тільки не за теперішнім, зсутуленим, ніби з нього вийняли хребет, не за тим, хто завбачливо схиляє голову перед Раєчкою та дурнувато до неї всміхається, а за тим, колишнім, щасливим, з доброю, відкритою усмішкою та ясним поглядом.

«Минуле пам’ятати потрібно, але жити ним сьогодні