Матусин оберіг - Світлана Талан

писала їй мама. Лише за кілька тижнів нового життя далеко від дому Олеся збагнула ці слова, і спогади трохи менше їй боліли, ніж раніше. Минуле залишилося позаду, ніби прекрасна казка, що колись закінчується, минає, як усе на світі. Проте Олеся усвідомила й інше:

«Не шкодуй, що щасливі часи лишились у минулому – вони ж усе-таки були! Не думай про лихе, і воно не прийде до тебе. Продовжуй мріяти. Нехай твої мрії будуть навіть божевільними й нереальними, але вони мають здатність здійснюватися, хоча б частково».

І Олеся мріяла! Вечорами, ночами, коли всі спали. Часто вона підводилася з ліжка, підходила до вікна, вилазила на підвіконня й подовгу дивилася на зорі. Дівчинка мріяла про майбутнє, коли зможе покинути стіни інтернату й розпочати власне, не залежне ні від кого життя. Олеся мріяла, коли Людмила Анатоліївна вечорами дозволяла їй узяти материні листи й залишала дівчинку в кабінеті наодинці зі своїми думками про майбутнє. Щоразу дитина уявляла своє майбутнє по-різному, але там ніколи не знаходилося хоча б маленького місця для Кості та мачухи.

Після місяця проживання в інтернаті до Олесі приїхав батько.

– Лесю, збирайся швиденько, поїдемо додому! – сказав він доньці.

Олеся збиралася недовго, лише передяглася й попрощалася з новою подружкою.

– Каринко, не сумуй, я незабаром повернуся, – сказала вона їй і обняла.

– Може, уже не побачимось, – зітхнуло дівча. – Твої батьки можуть передумати й залишити тебе вдома.

– Удома?! Та ти що! Такого ніколи не буде! – упевнено промовила Олеся. – Вусата Гора, напевно, радіє, що мене спекалася!

– Я чекатиму на тебе! – сказала Карина, і її очі стали вологими. – І сумуватиму без тебе, – додала вона на прощання.

Олеся сиділа в маршрутці поруч із батьком і дивилась у вікно. Вона думала про те, чи не буде вдома Костика, якого не хотіла бачити. Дівчинка розуміла, що відправити її в інтернат було ініціативою мачухи, яка знайшла для цього привід. А от батько… Чому він її не захистив? Чому так швидко забув, яким був щасливим поруч із мамою? І як можна було віддати свою єдину доньку в інтернат?

– Лесю, удома на тебе чекають смачні домашні страви, – сказав їй батько. – Тітка Рая потурбувалася, щоб тебе відгодувати за вихідні. Узагалі, вона добра, а суворість у неї напускна. І все, що вона робить для тебе з Костиком – то все задля вашого блага. Ти мене розумієш?

– Так, – кивнула головою дівчинка.

Їй узагалі не хотілося бачити мачуху, але так тягнуло до рідної домівки! Задля повернення туди хоча б на кілька днів вона ладна була погоджуватися з кожним батьковим словом. Олеся неуважно слухала його й відповідала «так» або «ні», аби лише не заважав їй роздивлятися навколишні краєвиди за вікном мікроавтобуса. Осінь сипнула на землю всю палітру кольорів, і дерева, кущі, трава – усе було розфарбоване різними барвами. Поруч із жовто-сонячним убранням дерев – жовтогаряче, як пекуче сонце, а ще й зеленаве, світлого та темного відтінків, там – багрянець на деревах, інколи – зовсім червоне. І все так гармонійно поєднане, що очей від тої краси не відірвати!

– Голодна, доню? – знову батько.

– Ні, нас добре годують.

– Усе одно не так, як удома! Ось Раєчка щось як приготує, то не хочеться із-за столу вставати! Вона справжня майстриня на кухні! Тобі подобається, як Раєчка готує?

– Мама краще готувала, – Олеся не втрималася і сказала, що думала.

Батько замовк і деякий час сидів тихо, давши змогу Олесі спокійно дивитись у вікно. Хвилин за десять чоловік обняв доньку за плечі й сказав:

– Ми з Раєчкою хотіли розписатися, тобто одружитися, щоб усе було законно… Хотіли, щоб я всиновив Костика, а Раєчка стала тобі справжньою матір’ю…

– У мене є мама, – перебила його Олеся.

– Але ж вона померла.

– Вона є, хоча й мертва. У кожної дитини одна мама.

– Так ось, – продовжив чоловік, – хотіли ми так зробити, але подумали й вирішили, що не варто. Якщо ми так зробимо, то Раєчка не зможе отримувати кошти за Костика як мати-одиначка, та й тебе в інтернат не візьмуть. А так ти зможеш там жити й навчатися, бо напівсирота.

Олеся зрозуміла, що жити в інтернаті їй тепер не один рік. Десь у душі вона ще сподівалася, що від’їзд із рідної домівки – то покарання з випробувальним терміном на рік, тепер стало зрозуміло, що надовго. Дівчинка зітхнула. Вона себе вже майже налаштувала на життя в інтернаті впродовж одного року, тепер доведеться змиритись і звикати.

– Тату, мені потрібно трохи грошей, – сказала дівчинка, згадавши Тетяну.

Олеся вирішила, що тітка Рая грошей не дасть, і потрібно скористатися слушною нагодою, поки вони з батьком наодинці.

– Навіщо? Вас там годують, одягають, дають підручники та зошити.

– Мені потрібно на власні потреби, – сказала Олеся, – зовсім небагато.

– Лесю, розумієш, гроші всі в Раєчки, тож якщо треба, то попросиш у неї.

– Я ж багато не прошу, – зауважила дівчинка. – Вона тобі дала на дорогу?

– Так-так! Дала! – спохопився чоловік і поліз рукою до кишені штанів.

Він дістав дріб’язок і дві гривні.

– Ось, це все, що лишилося. Бери, доню! – віддав їй гроші.

Олеся знала, що цього занадто мало, щоб Тетянка залишила її в спокої, тож доведеться просити в мачухи. Вона так просто не дасть ні копійки, тож потрібно вигадати щось правдоподібне.

Удома Вусата Гора зустріла дівчинку з розкритими обіймами. Улесливим голосом проспівала про те, як Олеся подорослішала та схудла, тож треба її відгодувати. Дитині неприємним було все, що робила жінка: її обійми, солодкі слова – усе тхнуло нещирістю. Олеся швидко поїла, подякувала й поквапилась у свою кімнату. Серце наповнилося щемом, коли побачила рідні стіни, своє ліжко, тумбочку, де ховала листи від мами. Дверцята виявилися напіввідчиненими, і дівчинка заглянула всередину. Там було порожньо, на тумбочці сиділа улюблена лялька, вдягнена у сукню, пошиту ще мамою. Олеся взяла ляльку в руки, притиснула її до грудей, і на душі стало спокійніше й тепліше. На вікні – ті самі квіти, на ліжку – її ковдра. Усе так, як і було до від’їзду.

Олеся відчинила шафу – одяг на місці. Вона прилягла на ліжко, не випускаючи з рук ляльку, і незчулася, як задрімала. Їй наснилася мама. Вона схилилася над донечкою, погладила по голівці, лагідно всміхнулась і промовила: «Доню, сонечко моє, час