Матусин оберіг - Світлана Талан

– Раїсо Іванівно, ви були до мене завжди добрі, – роблячи над собою зусилля, мовила Олеся. – Дуже прошу вас не відмовити в моєму великому проханні та знайти кошти на навчання.

– Що?! – мачуха вирячила очі. – Так за навчання ще й платити треба?!

– Звичайно.

– Ти, Олесю, зовсім знахабніла! Я гадала, що ще десяток років твого навчання будуть за державні кошти, а виявляється, що ми маємо ще й платити?! Звідки в нас стільки грошей? Самі ледь кінці з кінцями зводимо!

– Але ж я не буду сидіти, піду підробляти санітаркою, – промовила Олеся.

– Ось Костик без усяких вишів працює й заробляє!

– Він – чоловік, тож фізична робота для нього… – почала дівчина.

– Але ж він – трудяга! – викрикнула жінка й додала: – І ти можеш працювати деінде, щоб робота була неважка.

– Я хочу стати лікарем, – повторила Олеся, – дайте мані змогу навчатися в медичному. Прошу вас, благаю!

– Іди до нас в автомайстерню, у нас не вистачає мийників машин, – сказав Костя з посмішкою.

– Олесю, ми не потягнемо твого навчання, – промовив батько, глипнувши очима на доньку. – Вибач, – і знову погляд у тарілку.

– За що ти просиш вибачення? – недобре зиркнула жінка на нього. – За те, що дбали стільки років про неї? А тепер, щоб не працювати, їй хочеться вчитися? Нема грошей, Олесю, нема! Крапка.

– Хоча б на медсестру можна вивчитися? – зовсім втрачаючи надію, запитала Олеся. – Навчання коротше, тож я піду працювати…

– Клізми ставити дідусям? – хіхікнув Костя.

– А хто платити буде? – невдоволено промовила жінка. – Хочеш з нас останню шкуру здерти?

– То що ж мені робити? – тремтячим голосом промовила дівчина.

– Вступиш у професійне училище, вивчишся на продавця продовольчих та непродовольчих товарів. Я вже дізнавалася, там після дев’ятого класу три з половиною роки навчання.

– Стати… продавчинею? – розгублено промовила Олеся.

– Так, саме нею! А чому б і ні? Там і підробити можна, обрахувавши покупця, і продукти зі знижкою придбати чи й прихопити щось непомітно.

– Ви ж знаєте мене – я не можу дурити й красти.

– Досвідчені продавчині швидко розкажуть таку «науку», навіть плати не візьмуть! Влаштуєшся на роботу, почнеш самостійно жити, а там хоч в інститут іди, хоч заміж. Це моє останнє слово, – сказала Раїса Іванівна.

Жінка демонстративно поважно підвела своє тіло і вийшла з кухні.

– Вибач, – тихо промовив батько. Він відсунув стілець і побіг за дружиною: – Раєчко, зачекай!

– Сімейна нарада скінчилася! – Костя ляпнув долонями по столу. – Усі вільні! Ну що, Лесю, підеш до нас машини мити?

– Іди ти знаєш куди?!

Олеся підхопилася, побігла з кімнати. Костя схопив її за руку.

– Пусти!

– Бо що?

– Бо вб’ю! – блиснула очима дівчина.

– Ти така гарна в гніві! – промовив він, не відпускаючи руку. – Ти мені така подобаєшся!

– А ти – гидкий! Завжди! – випалила вона.

Олеся із силою смикнула руку і, звільнившись, побігла з хати. Сльози застилали перед нею дорогу, коли бігла на кладовище. Усе було ніби на картині, написаній аквареллю, тільки на неї хлюпнули склянку води. Дівчина знала, що потрібно зараз виговоритися, виплакати біль, інакше він її задушить. Лише біля могили вона зупинилася, сіла на траву й дала волю сльозам. Олеся довго плакала, підвивала, як побите беззахисне щеня, аж поки прийшло отупіння. Вона підвелася, поцілувала мамин портрет на мармуровій плиті. Він був ще теплий від сонця, і дівчина притулилася до нього мокрою щокою. Олеся прикрила очі, і на мить їй здалося, що то не тепло мертвої бездушної плити, а милі мамині руки.

– Матусю, рідненька, – промовила вона стиха.

Дівчина сіла на невеличку лавку, змайстровану батьком. На неї дивилася матуся, лагідна, мила, усміхнена й молода. Дитині здавалося, що її усмішка з присмаком суму, ніби мама й досі поруч і чула їхню розмову.

– Я знаю, що лише ти мене розумієш. Мені зараз так тяжко! Здається, що я – у глибокій прірві, із якої не вибратися, а там, нагорі, світло. Я знаю, що то – моя нездійсненна мрія. Вони відібрали її в мене, цинічно й нахабно, і тепер я без неї. Не знаю, як жити далі… Так важко її втрачати! Ніби частину мого тіла вирвали живцем, ще й солі насипали на рану. Але ти, мамо, мене вчиш бути сильною, і я буду такою. Обіцяю! Попри все, я маю бути сильною й стану щасливою, хоча не знаю, як це зробити й де взяти сили…

Дівчина помовчала. Вона вже не плакала – відчувала повне спустошення.

– Матусю, дякую тобі за листи. Не знаю, як би жила без них, – продовжила Олеся. – Вони – як ковток живильної води в пустелі для самотнього подорожнього.

Доньці здалося, що мама з пам’ятника дивиться на неї вже не з сумом в очах, а з розумінням і схваленням. Невідомо звідки та як сплили, дослівно згадалися рядки з маминого листа:

«Люди, що тебе образили або розчарували, не варті уваги, як і ті, що не зрозуміли тебе чи принизили. Не тримай на них у душі зла, просто залиш їх позаду разом із їхнім болотом, у якому самі живуть – вони не варті твоєї уваги і твоїх сліз».

– Дякую, мамо! – розчулено промовила Олеся. – Я так і зроблю. Зараз мене не зрозуміли, не допомогли, але я буду щасливою. Просто мушу стати такою! Люблю тебе, матусю!

Дівчина торкнулася губами обличчя жінки на плиті й повільно пішла додому. Уже дорогою згадала, що не розповіла мамі про її квіти. Вусата Гора для мальв виділила клаптик землі в кінці садка, у самому затінку, але вони все одно росли, пнулися до сонця, радіючи життю навіть у такому місці. Олеся зупинилася біля першого будинку, замислилась, чи варто повертатися на кладовище, чи розказати про квіти матері наступного разу. Вона не помітила, як ззаду до неї підійшов Іванко.

– Привіт, Олесю! – сказав він занадто голосно, і дівчина від несподіванки злякано здригнулася.

– Чому така полохлива? – засміявся хлопець.

– Вітаю! – відповіла Олеся.

– Ти чомусь засмучена? Знову з братом полаялися?

– Ні.

– Не хочеш казати – не треба, не дуже й цікавить! Сьогодні ввечері зустрінемося?

Дівчина подивилася на Іванка так, ніби бачила його вперше.

– На мені щось не