Матусин оберіг - Світлана Талан

– Я вже зібралася, тож можете везти мене до інтернату, – спокійно промовила дівчинка.

– Ясно, – посміхнулася жінка. – А шапка та куртка влітку навіщо?

– Теплий одяг коштує недешево, тож в інтернаті можуть не видати, а на порозі осінь, – пояснила дитина.

– Вона й справді в тебе якась… трохи не сповна розуму, – хмикнула Вусата Гора, й Олеся побачила, як її вуса заворушились, ніби молода травичка від вітру. – Іди до себе, роздягайся, – відмахнулася жінка. – Нам із батьком треба поговорити, а ти заважаєш!

Дівчинка пішла у свою кімнату, склала речі та одяг і подалася до Ніни. Коли вона все розповіла подрузі, то не на жарт її розсмішила.

– І ти з мене регочеш, – Олеся ображено насупилася. – Чому?!

– Ти й справді вирішила, що тебе посадять у тюрму? – запитала Ніна.

– Я знаю Вусату Гору. Вона все одно мене кудись запроторить, аби лише я не була вдома, – сказала Олеся. – Як не в тюрму, то в інтернат.

– Кому ти віриш?! – махнула рукою Ніна. – Он мої щодня погрожують, що відправлять мене в інтернат, а я й досі вдома. Просто лякають і все! Учора батько ходив на шабашку, грошенят підзаробив, тож цілу ніч із мамкою та друзяками квасили, але й я не дрімала! Коли всі поснули, я розжилася грошенятами. Гайда в кафешку, морозивом пригощу!

– За крадені гроші? – Олеся поглянула на неї широко розплющеними очима. – Ні, я не можу.

– Чому?! – щиро здивувалася Ніна. – Ти ж їх не крала? Ходімо вже! – і весело потягла подружку за руку.

За три дні після того, як Олеся вдарила брата, вона застала його знову за тим самим заняттям: хлопець намагався зламати замок.

– Попереджаю: не підходь, сучко! – просичав Костя. Олеся й не підійшла. Вона підбігла до нього й з усієї сили дала копняка. Хлопець не втримався на ногах і впав уперед на коліна, ударився лобом об кут тумбочки, скрикнув, і дівчинка побачила, як на долівку закапали червоні краплі.

«Мені кінець!» – майнула думка. Олеся кинулася навтьоки. Вона бігла за порятунком до тітки Ліди, але Костя наздогнав її ще у дворі й боляче заїхав кулаком в обличчя.

Того вечора Олеся підслухала, як батько з мачухою вирішували, що їм далі робити з дітьми. Вусата Гора була набагато переконливішою за слабкодухого добряка батька. Ще до оголошення вердикту Олеся знала, що її здадуть в інтернат, а Костика залишать удома.

Коли про своє рішення батьки повідомили дітям, Олеся не плакала, не істерила, не благала – усе сприйняла як належне, лише стиха запитала:

– Чому я, а не Костик?

– Бо він на п’ять років старший і буде допомагати вдома по господарству. А ти – меншенька, тобі потрібно вчитися й бути під наглядом дорослих, – пояснила Вусата Гора. – Двічі на місяць ми будемо тебе забирати додому на вихідні, а Костика на цей час відправляти до бабусі.

– Розумне рішення, – сказала на те дівчинка. – Чи могла мачуха вчинити інакше?

Олеся вийшла.

– Ось бачиш?! – почула вона крізь нещільно зачинені двері громовий жіночий голос. – Нема з нею зладу!

Кінець серпня видався напрочуд гарним. Спека вже не докучала, але й осінні дощі не прийшли. Олеся назбирала насіння мальв, висушила його, склала у власноруч зшиту торбинку з тканини та поклала на зберігання в тумбочку. Вона не була впевнена, що Вусата Гора дотримається свого слова і її будуть забирати додому, як обіцяють, а мамині улюблені квіти все одно потрібно буде висадити навесні. Дівчинка допомагала батькам збирати городину, але стала мовчазна й сумна. Лише один день перед від’їздом вона провела з подружкою.

– Я буду сумувати без тебе, – зізналася Ніна. – Ми ж дружили з дитинства.

– У тебе є інші подружки, – зауважила Олеся.

– А! То так, просто приятельки, а в тебе будуть нові.

– Я буду приїжджати, – сказала Олеся й усміхнулася кутиком губ.

– І то так, – зітхнула Ніна, – але все одно якось це неправильно. Я тепер думаю: нехай у мене батьки пиячать, аби лише були живі… Щоб не втрапити в інтернат.

– Така моя доля, – по-дорослому промовила Олеся. А в день Олесиного від’їзду зранку вперіщив дощ. Він лив як з відра, ніби намагаючись зупинити батьків, і дівчинка в душі сподівалася, що вони останньої миті передумають і залишать її вдома. Родина мовчки поснідала, і лише Костя не приховував своєї радості. Він навіть устиг непомітно показати язика Олесі та смикнути за косу.

– Збираємось, – дала команду мачуха, – дощ уже надтих.

– Я вже готова, – відказала їй Олеся.

До зупинки було рукою подати, тож мачуха, батько й донька вже за десять хвилин сиділи в маршрутці, яка везла дівчинку в не відоме їй нове життя.

– Ось побачиш, Олесю, як наша Станиця Луганська знаходиться близько від Луганська, – говорив їй бадьорим голосом батько, намагаючись утішити дочку. – Це зовсім поруч!

Олеся не чула його. Навіщо слова втіхи, якщо вони зараз нічого не варті? Дівчинка задумливо дивилась у вікно. Десь там, зовсім недалеко, кладовище й могила її мами. Водяні потічки рухалися по віконному склу, змінюючи напрямки. Вони то ширшали, то ставали вужчими й стікали донизу. Дощ не вщухав, і все навколо було, як у густому тумані: скільки не вдивляйся в далечінь – нічого не розгледиш. Олесі не видно було навіть дерев на кладовищі та заростів кущів, які оточували його з усіх боків і так лякали її. Але ще більше Олесю страхала невідомість. Вона не знала, що її чекає на новому місці, але не сподівалася на щось хороше – недаремно ж дітей лякають відправкою в інтернат. Дощ монотонно шумів, і його звук зливався з шумом коліс, до них вплітав свій басовитий голос двигун маршрутки. У салоні панувала тиша. Похитування авто під шум дощу заколисувало людей, заспокоювало, і вони клювали носом. Лише Олесі було не до сну. Її уява малювала найжахливіші картини майбутнього життя, де зла вихователька, ще більша за Вусату Гору, за будь-яку провину зачинятиме її в темній комірчині, у якій живуть довгохвості зубасті щури. Дівчинці було по-справжньому страшно. Жах сковував тіло настільки, що здавалося, ніби вона сама вже перетворилась у кам’яну холодну статую, не здатну поворухнутися. Зараз уже навіть грізна Вусата Гора та задерикуватий бешкетник Костя здавалися не такими загрозливими порівняно з одним лише словом «інтернат».

– Ти,