Веди свій плуг понад кістками мертвих - Ольга Токарчук

— Усе гаразд, їдьте додому, пані. Ми стріляємо фазанів, — заспокоював мене Вусань, немов не розуміючи мого протесту. А другий кинув солодкаво:

— Не сперечайся з нею, вона навіжена.

І тоді мене охопив Гнів, істинний, так би мовити, Господній. Ударив десь усередині гарячою хвилею. Від цієї енергії стало приємно; здавалося, що вона підняла мене в повітря, маленький і разом з тим потужний вибух у всесвіті мого тіла. У ньому палав вогонь, нейтронна зірка. Я вирвалася вперед і штовхнула чоловіка в дурнуватій шапці так сильно, що він гепнув у сніг, абсолютно приголомшений. А коли Вусань кинувся йому на допомогу, я напала на нього, зацідила в плече щосили. Він зойкнув. Я вам не слабенька дівчинка.

— Гей, гей, жінко, це що за жарти? — його обличчя скривилося від болю й він намагався схопити мене за руки.

Тоді ззаду підбіг той, що стояв біля машин, мабуть, їхав за мною й схопив мене наче в лещата.

— Я проведу вас до авто, — проказав мені на вухо, але він зовсім не проводжав, а тягнув назад так, що я впала.

Вусань допоміг мені підвестися, але я відштовхнула його з відразою. У мене не було жодних шансів проти них.

— Не хвилюйтеся, пані. Ми тут законно.

Він так і сказав: «законно».

Я обтрусила сніг і подалася до машини, тремтячи від нервів і спотикаючись. Тим часом мисливці розчинилася в низьких заростях, молодих вербах на заболочених луках. За мить знову залунала стрілянина; вони вбивали Птахів. Я сіла в авто й закам’яніла, поклавши руки на кермо, але довелося трохи почекати, перш ніж я змогла рушити.

Я їхала додому, плачучи від безсилля. У мене тремтіли руки і я вже знала, що це погано скінчиться. Самурай з полегшеним зітханням зупинився перед будинком, і мені здалося, що він цілковито на моєму боці. Притулилася обличчям до керма. Сумно озвався клаксон, як волання. Як жалобний зойк.

Моя зрадлива Недуга з’являється зненацька, ніколи невідомо, коли вона прийде. Тоді в моєму тілі щось відбувається, починають боліти кістки. Це біль неприємний, млосний, як я його називаю. Триває без перерви, не зникає годинами, іноді цілими днями. Від нього неможливо сховатися, немає на нього таблетки чи уколу. Мусить боліти, так само, як річка мусить текти, а вогонь палати. Злостиво нагадує, що я складаюся з матеріальних частинок, які руйнуються щосекунди. Може, до нього можна було б звикнути? Жити з ним так, як люди мешкають в Освенцімі чи Хіросімі й зовсім не замислюються про те, що тут сталося колись. Просто живуть.

Проте після болю кісток приходить біль живота, невпинно болить нутро, печінка, усе, що там у нас усередині. На деякий час біль можна спинити глюкозою, яку я завжди ношу в кишені у флакончику. Ніколи не відомо, коли станеться Напад, коли мені погіршає. Іноді мені здається, що насправді я складаюся із самих симптомів хвороби, я фантом, зроблений з болю. Коли я вже не можу знайти собі місця, то уявляю, що на животі, від шиї до самого лобка в мене є замок-блискавка, і я повільно його розстібаю, згори вниз. І тоді витягаю руки з рук, а ноги з ніг, і вилускую голову з голови. Вислизаю із власного тіла, і воно злітає з мене, як старе вбрання. Я менша й тендітна, майже прозора. Моє тіло, ніби в Медузи, біле, молочне, мерехтливе.

Лише ця фантазія приносить полегшу. О так, тоді я вільна.

* * *

Наприкінці тижня, у п’ятницю, ми домовилися з Діонізієм на пізніше, ніж зазвичай, бо мені було так погано, що я вирішила піти до лікаря.

Я сиділа в коридорі в черзі й згадала, як ми познайомилися з доктором Алі.

Минулого року мене знову попекло Сонце. Мабуть, я виглядала досить жалюгідно, якщо перелякані медсестри провели мене просто до відділення. Там довелося чекати, а що я зголодніла, то витягла з торби печиво, посипане кокосовою стружкою, і наминала його. Лікар з’явився за кілька хвилин. Він був світло-коричневий, як волоський горіх. Глянув на мене й проказав:

— Я теж люблю кокосову стрижку.

І цим відразу мені сподобався. Виявилося, що він мав таку собі Особливість — як ті, хто вивчив польську вже в дорослому віці, й інколи замінював одні слова на зовсім інші.

— Зараз подавлюся, що з вами таке, — сказав він.

Цей Чоловік дуже ретельно зайнявся моєю Недугою, не лише шкірною. Його темне обличчя завжди було спокійним. Він неквапно оповідав мені якісь хитромудрі історії, міряючи в цей час пульс і тиск. О, він, мабуть, далеко виходив поза обов’язки дерматолога. Алі, котрий походив із Близького Сходу, застосовував надзвичайно традиційні й поважні методи лікування шкірних хвороб — загадував провізором в аптеці готувати дуже складні мазі й креми, що містили страшенно багато складників і вимагали купу часу. Я здогадувалася, що через це його не надто любили навколишні аптекарі. Його мікстури мали дивовижні кольори й приголомшливі запахи. Може, Алі здавалося, що лікування алергічної висипки повинно бути не менш видовищне, ніж сама висипка.

Нині він уважно оглянув також синці на моїх плечах.

— Звідки це взялося?

Я таким не переймалася. Легенького удару завжди було досить, щоб я місяць ходила із червоною плямою. Доктор Алі зазирнув мені в горло, обмацав лімфовузли й послухав легені.

— Будь ласка, випишіть мені ліки, після яких я б не відчувала болю, — сказала я. — Адже такий засіб має бути. От, чого я б хотіла. Щоб нічого не відчувати, не непокоїтися, аби спати. Це можливо?

Він заходився виписувати рецепти. Над кожним довго замислювався, гризучи кінчик ручки, нарешті вручив мені жмут папірців, і кожні ліки треба було виготовляти на замовлення.

* * *

Я пізно повернулася додому. Уже геть споночіло, відучора віяв вітер з полонини, тож сніг танув на очах і падав густий сніг із дощем. На щастя, вогонь у печі не згас. Дизьо теж запізнився, бо нашою дорогою знову неможливо було проїхати через грузький, ковзкий сніг. Він покинув свого маленького «Фіата» край дороги й причалапав пішки, змоклий і змерзлий.

Дизьо, Діонізій, з’являвся в мене щоп’ятниці, а оскільки їхав відразу після роботи, то я готувала обід саме того дня. Раз на тиждень, бо для себе я варю в неділю велику каструлю супу, який потім щодня розігріваю. Зазвичай мені вистачає його до середи. У четвер я харчуюся всухом’ятку або замовляю в місті піцу «Маргарита».

У