Уран - Микола Якович Зарудний

— От Михей! — захоплено вигукнув Савка Чемерис.

— Давай, Кожухар, по імперіалізму!

— Нас не залякають!

— Ми не одні фронти пройшли!

— Ми й по Берлінах ходили!

Відчуваючи підтримку всієї зали, Михей ще довго говорив про ворожі військові бази, що оточили нашу країну, про зміцнення обороноздатності Батьківщини.

— Десь хтось дивиться,— вів далі Кожухар,— на карту і бачить маленьке кружальце. Прочитає: Сосонка. І думав, що ж то за село таке, мабуть, глушина. Хай приїжджає та побачить. Наші поля здригаються від гуркоту машин, які веде Ничипір Сніп. Високовольтні електричні лінії висять під нашим небом. А Видубецькі гори! Ми бачимо на них тільки бурові вишки, а може, скоро відкриють ці гори свої надра. Благословен хай буде цей час, в який живемо і працюємо ми з вами!

Михей сів за стіл, бо його запросив Гайворон.

— Які будуть запитання до лектора?

— А як же з картоплею у нас буде? — вихопилась Текля.

Кожухар підвівся:

— Одне слово, наша бригада не підведе колгосп. Якщо пообіцяли, то все чисто виконаємо і перевиконаємо. Новий сорт картоплі буде!

— Спасибі вам, Михею Федоровичу, за чудову лекцію,— потиснув руку Кожухареві Гайворон.— Правда, ви трохи відійшли від теми, але...

— Не хвилюйся, Платоне, ми вміємо вирощувати і цибулю, і часник. Мені ж захотілося, коли побачив стільки людей, поговорити про життя, бо стільки передумаєш за ці довгі зимові ночі...

* * *

Ганна Кожухар як у воду дивилася, коли говорила своєму чоловікові про дива, котрі щодня кояться на білому світі. Сталося диво і в Сосонці: Михей Кожухар виграв по лотереї «Запорожця». Колись у районній чайній довелось Михеєві випити чарку з друзями, то буфетниця підсунула йому замість здачі лотерейного білета.

— Ні до чого він мені,— відмовлявся Михей, бо не вірив у дурне щастя.

Але буфетниця так подивилася на Кожухаря, так посміхнулася, що він не витримав і купив ще п'ять штук. Лежали собі ці квиточки в шухляді, аж поки Михей не одержав газети з тиражем виграшів.

— Дай-но, Ганю, перевірю.— Водив пальцем по рядках.— Цей не виграв, цей так само... Краще був би ще півлітра купив. О! Ганю! Тьху!

— Що там? Карбованця чи холодильника принесло?

— Машину. Ганю, їй-богу, «Запорожця» виграв. Ось пише...

Ганя й собі підійшла. Номери зійшлися.

— Виграли! — сплеснула руками Ганна.

— Оце-то так.— Михей ходив по хаті, не знаючи, що робити. А потім за шапку та до контори колгоспу.

І пішло по селу:

— Михей машину виграв!

— За всі злидні йому відплачено.

— А я, дурний, жодного білета не купив...

— Аби ж то знаття...

— Тепер уже поїздить!

— Ганна губу закопилить і вітатись не буде.

— Таке скажеш!

— Аби ж то знаття ...

За місяць Михея Кожухаря повідомили, що машина вже на станції Косопілля і її треба забрати.

Михей попросив Максима Мазура і Юхима, щоб допомогли йому. Хлопці погодилися і вранці вже були в Косопіллі.

— Де у вас тут машину звантажили? — запитав Кожухар сонного касира.

— Охо-хо,— виглянув той з віконця.— Скажем, скажем, усьо скажем...

Касир так їм нічого й не сказав. Знайшли начальника, і той провів на склад. Перевірили всі документи і аж тоді показали машину.

— Забирайте, бензину літрів з п'ять є.

«Запорожець» синів гладенькими боками, жовтів нікелем і витрішкувато дивився фарами на свого господаря. Максим сів за кермо, завів машину, і вони виїхали зі станційного двору.

— На Сосонку? — запитав Максим.

— Ні, в чайну. Інакше не можна.

Ісак Аронович — давній товариш Кожухаря, який знав уже причину відвідин Михея, запросив усіх до зали.

Випили по чарці, по другій. Потім Кожухар частував буфетницю, яка йому дала білети, кухарів і дуже довго умовляв випити Максима, але той відмовився: за кермом не п'ю.

Біля «Запорожця» зібрався чималий гурт цікавих, оглядали, обмацували, відтак привітали господаря, коли той трохи напідпитку вийшов зі своїми друзями з чайної. Михей із задоволенням розповів, як він виграв машину.

— А самі ж їздити умієте?

— Та вчили мене трохи хлопці,— показав на Максима і Юхима,— але... на тракторі.

— Це все одно, що перший клас маєте,— запевнив хтось під загальний регіт.

Оглянути машину Кожухаря, звичайно, зійшлося півсела. Михей витер «Запорожця» від мастила, і він тепер стояв на подвір'ї, як цяцька.

— Як же ти в ньому помістишся? — допитувався Савка Чемерис.— Ти ж як дишель, хіба влізеш?

Михей згинався в три погибелі, протискувався за кермо:

— Бачиш, уліз!

Голова Кожухаря впиралася в стелю кузова, а коліна стирчали аж біля перекладки керма.

— Як же ти будеш їздити, Михею? — не відставав Чемерис.— Тебе ж як скорчить, то й не випростаєшся.

— Я гнучкий.

Деякий час Кожухар призвичаювався до машини з допомогою Максима і Юхима. Вони вибиралися на рівну польову дорогу і тоді тільки допускали Кожухаря до керма. Він сидів скоцюрблений у машині і не тямив, з чого ж починати. Сяк-так заводив мотор, та коли доходило до зчеплення — починалися Кожухареві муки: він ніяк не міг, синхронно натиснути на педаль зчеплення і акселератор. Машину підкидало, і мотор глухнув. Нарешті якось освоїли цю операцію. Тоді почалося інше: коли доводилося гальмувати або переключати