Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Тим часом прозороокий альфонс проявляв неабиякі таланти на терені спокушення дружин високопоставлених чиновників. У-у-х, як він тільки повз до тебе, як підповзав, красиво вигинаючись гнучким зміїним тілом!
А ти насміхалася, бо вже не вірила, що можеш подобатись молодим і вродливим. Бачила його брехню і зумисне загравала: «Ох той Розум, що відібрав у мене розум!» Але Остап і бровою не вів: професійно, геніально грав роль закоханого, захопленого, лоскочучи твоє самолюбство. Хотілося сміятися, і плакати, і гнати його геть. Геть! Зухвалого шмаркача, що, безумовно, сміється з тебе. Як змій-спокусник, спостерігає, прискаливши прозоре, мов крига річкова, око, як мучиться, побивається твоя самотня, неприголублена душа! Він, певно, зо сміху гине та ще й ділиться враженнями зі своїми дружками за чаркою. Ох, як же ж вони смакують подробиці, підкидають поради і регочуть, іржуть, наче жеребці!
Від подібних фантазій кидало то в жар, то в холод. Поривалася раз і назавжди розірвати стосунки, покласти крапку в тільки-но розпочатім любовнім романі. Але здоровий глузд і жіноча невситимість брали верх:
— А коли це єдиний шанс, єдиний дарунок долі і більше ніколи не спізнаєш подібного безуму?
— Але ж він кине, рано чи пізно — кине! — панікувало самолюбство.
— То й дідько з ним! — заспокоював здоровий глузд. Хоча ще не відомо, хто кого кине перший.
— Але ж плітки, плітки!!! — хапалася за голову істерична душа. І тоді озивалася в генах осавулою баба Харитя:
— Ну то й що — що плітки? Побалакають та й перестануть. А ти роби так, аби тобі було добре!
Тобі було добре. Від звуку його улесливого голосу хмеліла, раділа кожною клітинкою. І чекала, чекала довгі-предовгі віки, доки він приїде тролейбусом, підніметься ліфтом, подзвонить і ти кинешся і… відчиниш йому. А по тому… о, як солодко нехотячи, мов нехотячи, торкатися його руки, плеча, ловити закоханий погляд, туманіти, непритомніти, і — спокійно говорити про сценарій майбутнього фільму, вибір натури і акторів, постановку… У такі хвилини тобі було глибоко байдуже, чи вийде той фільм. Жадалось одного: продовжити, продовжити на все життя зустрічі, дотики, погляди, натяки…
Остап горів бажанням якнайшвидше взятися до роботи. Але ти не поспішала. Доводила його до «повної кондиції», натякаючи, що дехто з маститих його колег теж обриває тобі телефон. І мучила його невизначеністю, бо сама мучилась, але іншою… іншою мукою — спрагою розбудженої жіночої плоті.
І тоді… ти взяла його. Хоч Остапу здавалося, що то він підминає твоє знічене, тремтяче і жадібне тіло, підкоряє горду, недосяжну для нього, сіросвитника, жінку, за інтимний зв'язок з якою може поплатитися і тим незавидним становищем, якого тяженько домігся.
СТАЛОСЯ!!!І ти забилась у гострій, радісній, п'янкій насолоді, і крик перемоги вирвався із грудей, голос безсоромно торжествуючої плоті!
Вийшла з ванної знічена, боялася звести очі, аби не побачити на його обличчі зневаги або огиди. Але Остап, як молодий звір, захоплений любовною грою, не відав сумнівів. Твоя розгублена соромливість лиш розпалила його. І, відкидаючи всі умовності, ніжно і владно притягнув до себе, заохочуючи до одвертої плотської втіхи.
…Остап пішов. А ти, зарившись у тонку білизну шлюбного ложа, думала, що ніколи не була такою щасливою і… задоволеною собою. І зовсім совість не мучила. Навпаки, веселою зловтіхою гадала, чи палав би солодкий коханець бойовим завзяттям Іскандера, якби ти була просто самотньою, бодай і сто разів геніальною жінкою? Навряд. О, ніщо так коханців не збуджує, як присутність суперника, радше — ефект присутності…
І закрутило, і понесло тебе через вирви і водоверті за течією. Станіслав дні і ночі пропадав на роботі. Віталик — в університеті. Одно слово, ніхто не міг завадити твоєму нежданому щастю. А Станіславу і в голову не могло прийти, що його фригідна, амбітна дружина, як вулична повія, злягається у власному домі мало не з ровесником свого сина.
Але — геть самобичування! За що ти себе картаєш, то це за противну самоїдську натуру: вічно сумніваєшся, вічно оглядаєшся! І пожираєш себе до кісток. Ти що — когось убиваєш, грабуєш? Ти береш своє, доки інші не вхопили.
До того ж, хлопчисько теж не ловить ґав. Ще й сценарій не написав, а фільм уже затверджений. У, захланний, в обі руці хапає, як з голодного краю! Вже й грошики виділені — тільки знімай геніальний фільм…
Даремно хтось там десь думає, що Станіслав був співучасником твоєї кінематографічної епопеї. Авжеж, не мав гризоти більшої. Дізнався про цю затію вже після затвердження фільму. І не Станіславова вина, що запопадливі клерки-культуртрегери ладні були його дружину магараджею зробити, якби вона цього забажала, аби лиш вислужитись.
О, інфузорії в туфельках фабрики «Прогрес»! Хіба їх колись цікавило мистецтво?! Та вони плювали на те, що твій фільм, власне, мав би стати першим правдивим історичним фільмом, чесною розповіддю (хай і фрагментарною) про минуле України, радше його трьохсотлітній відтинок, свідомо препарований у пам'яті народу продажними сучасними «літописцями!» Кінострічка мала завершуватися революційними подіями в Україні, зокрема в Києві, 1917 року, які ви з Лорою описали у «своєму» романі «Криваві заграви». А ті змії, що звили собі теплі гніздечка у кронах Довженкового саду, вони ж дивляться на тебе, як на розбещену молодичку, і плещуть по студійних закамарках про те, як щедро державний муж оплачує Розуму «обслуговування» його дружиноньки.
У дволикості кіношного керівництва пересвідчилася, коли на студії тебе буквально схопив за барки розпатланий, озвірілий від образи і гніву всесоюзновідомий своїми екранізаціями української класики режисер П. Він кричав, бризкаючи слиною, що через тебе не фінансують його фільм, відкинули сценарій, мовляв, маємо на
