Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Здавалося, кожен товстий і тонкий журнал вважав за честь відгукнутися «на явище в літературному житті республіки і Союзу», «вибух таланту, інтелекту, історичної пам'яті».
На вершині успіху не забувала про Лору, свою нещасну, заблудлу подругу. Дзвонила на дачу тричі на день, а коли чула, що вона хандрить, посилала Льошу з «пальним», або ж сама їхала гамувати її хворе, п'яне самолюбство. Газет і журналів не везла, аби не дратувати… Нехай спокійно пише свої шедеври, доки відшумить, відгуде зчинений довкола роману галас.
Однак Лора і не думала працювати. Цілими днями валялася в постелі, отупіла, байдужа. Ти, визбируючи по кімнатах порожні пляшки, лаяла Лору і просила, і плакала, і молила, аби взялася за розум і — писала, писала… Вона ж — геніальна! Вона ж іще потрясе світ:
— Лоро! Ти чуєш, я ж створила тобі царські умови, щоб ти тільки писала! А ти — пиячиш, марнуєш свій талант, здоров’я!
Однак Лора дивилася на тебе посірілими, каламутними байдужими очима і лиш іноді в зіницях спалахували ядучі іскорки ненависті. Такої зухвалої, що ти зрозуміла: ніколи, ніколи Лора тобі нічого не простить…
ПОЛІТ НАД БОЛОТОМДля болотної жаби кожна купина — вершина. Ще вчора такою жабкою була ти. Ох, як же ти приндилась, як гонорилася своєю осяйною вершиною! А виявилось — то лиш горбик тверді серед застояного болота! А справжня Гора тільки жде тебе. Але для цього жабці треба конче перелетіти через своє болото.
Безумовно, без Станіслава тут не обійшлося. Тепер — не обійшлося… Державний муж скумекав і вирішив закріпити позиції. Золотце! Ні, ти таки не помилилася, що вибрала його… мужем, соратником, врешті, діловим партнером.
Якось увечері неждано зателефонував із самої Москви всесвітньовідомий драматург, якому (єдиному!) дозволялося писати про живих і мертвих вождів пролетаріату, і запропонував… інсценізувати твій роман! Ти сторопіла від несподіванки. Залепетала:
— Така честь… така честь… і мріяти несміла!
— Да что вы, милая… — поблажливо промимрила московська знаменитість, — жизнь есть жизнь: что-то — я вам, что-то вы — мне…
Ясно: «ты — мне, я — тебе!». Основа основ, закон життя епохи «розвиненого соціалізму»… Доведеться просити Станіслава «радити» п'єси цього Гендельмана українським театрам.
Напевно, що Станіслав скривиться, але — закон є закон!
Тож незабаром разом з українськими класиками-секретарями їхала в Москву на пленум Спілки письменників СРСР. Везла роман з автографом для драматурга і відомої перекладачки, котра несподівано виявила палке бажання запропонувати «прелестную книгу» журналу «Дружба народов».
І хоча будинок Спілки письменників СРСР стрів тебе замість очікуваного зодчого «вєліколєпія» одноповерховим конюшенним демократизмом, була на сьомому небі від щастя та богемного хмелю ЦДЛ (Центральный дом литераторов), зустрічей з вершками літератури і культури.
Слава про роман докотилася до Москви. Рідні лестуни скрізь представляли тебе як нову зорю на українському літературному небосхилі. І зусібіч сипалося на тебе золотим дощем щиро-манірне:
— Ах, Сашенька, ах, Шурочка! Какая женщина! А какой талантище! Изумительно! Невероятно! Я вас познакомлю с переводчиками!
Старий Михалков цілував ручку, молодий, граючи очима, натякнув, що «не прочь снять фильм, поэтому надо срочно писать сценарий»!
Шатров пообіцяв «представить ко двору… или вас уже?..» І ти відповіла по-одеськи: «ілі…» І підкорила, полонила московський інтернаціональний бомонд тонким почуттям гумору, вишуканістю манер і незакомплексованістю — рисами, не властивими затурканим творчим нацменам.
А через кілька місяців ти знову їхала в Москву, але вже за персональним запрошенням на презентацію і прем’єру: роман не тільки переклали і надрукували в «Дружбе народов», а й інсценізували для «Театра на Таганке». І непогано. Грішним ділом, тобі навіть здалося, що п'єса вийшла краща за книжку. Що то рівень! А спектакль взагалі перевершив усі сподівання. Публіка, серед якої було чимало високих осіб, працівників ЦеКа, знайомих Станіслава по партійній роботі, викликала автора і кричала «браво!». Ти була на сьомому небі: такий тріумф!
На банкеті після прем’єри Міша Крутой пожартував, що Москва ТАК не приймала «Три сестри» Чехова, як твою п’єсу.
— Москва вообще никого так не приветствовала! Никогда! Даже меня! — «состріл» молодий Михалков. Однак, попри успіх, вперше щось схоже на розчарування омріяним, вистражданим романом затьмарило душу. Темна досада на Лору підступила під серце: теж мені ще — конгеніальна! Окрадена! Репресована! Та кому вона потрібна з її курячими мізками і хуторянським мисленням! За щастя б мала, що ще хтось воловодиться з нею! Безвільною пиячкою!
Проте доведеться гнів змінити на милість і вже сьогодні натякнути декому, аби Лору взяли на роботу, хоча б у відділ якогось журнальчика чи газетки. Вже можна: дурість з голови мала час вивітритися. Це раз, а по-друге, нема чого вдавати із себе опальну письменницю. Хай працює, а то сеча б’є в голову від неробства… Ну, що за людина? Що за жінка? Хоч би завела собі когось… якогось каліку… Ой, та хто з нормальних чоловіків, окрім того стукача Полятицького, поласиться на цю ходячу енциклопедію! Жаль, жаль, не помастив Бог Лору тим медком, до якого чоловіки липнуть, от і біситься, і місця не годна знайти під сонцем… Бідна, бідна, що вона там робить на тій дачі?!
Тож, навіть не розпакувавши валізи, викликала Льошку і помчала на дачу, щоб, заскочивши Лору зненацька, подивитися, чи справді вона пише свій «конгеніальний роман». Ага! Доки по столицях імперії тобі ручки цілували та компліментами засипали, Лора щезла з Кончі. Прислуга доповіла, що вже з тиждень Лариса Миколаївна тут не живе, а де ділася — невідомо.
Ах, чорт! Тобі лиш цього не вистачало! Льошка гнав машину, мов навіжений, а ти все підганяла:
— Швидше, швидше… — і сипала, сипала такими прокльонами, що у звиклого до твоїх ораторських пасажів Льоші-водія горіли вогнем клапаті
