Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Удома, в Києві, Лори теж не було. Не знала, що думати, де шукати. А далі й плюнула: знайдеться! Аби тільки не лазила по Києву п'яна та язиком не плескала казна-що…

Лора задзвонила через тиждень. Зміненим, зломленим голосом просила зайти. Ти вже збиралася накинутись на неї з лайкою, але відчула: щось тут не те… Невже вона втрапила в якусь нову халепу чи нову каверзу затіяла? Тільки б не публічне каяття! Останнім часом привселюдне самобичування стало вельми модним серед національної інтелігенції: то в одному каються, то в протилежному…

Доки молодший Михалков у Москві збирався знімати за романом фільм, вирішила спробувати зорганізувати «Голівуд» місцевими творчими силами. Нині мала ділову зустріч з молодим кінорежисером, з котрим познайомилася нещодавно на вечорі в Будинку кіно, куди тебе приволокла невсипуща кіноманка Хаврона, в миру критикеса Зоя Хавроненко. Але, до дідька режисерів! Мусиш знати, що хоче від тебе ця змія підколодна, ця божевільна Орленко! Який знову «Голлівуд» тобі придумала?!

Не впізнала Лору: ніколи не бачила її такою нещасною. Схудла, змарніла, тверезісінька, завела тебе в кімнату, посадила на дивані і сіла навпроти. Сиділа якусь мить похнюпившись, а відтак звела погляд і — ти здивувалась: які в неї аж волошкові очі! І гарної форми ніс, і шкіра біла. Але — не вміє, не вміє вона «подати» себе! Показати не вміє. Гадає, що бути жінкою — другорядна справа! І ти вже нагострилася переконувати Лору в протилежному, та вона перебила. Тихо промовила:

— Мама померла… Я її не застала… Не поховала, не провела в останню путь… Телеграма мене не знайшла… ніхто не знав, що я в Кончі…

Я просто сама відчула… щось страшне діялося зі мною… мучило… Чула її голос, чула, як вона мене кликала. І я поїхала… Приїхала, коли люди з цвинтаря розходилися. От і все.

Лора замовкла. Сиділа, втупившись у вікно, маленька, самотня, сирота сиротою… Щира жалість ворухнулась у твоїй спартанській душі: це ж треба, щоби так не таланило людині! Справді, доля немов збиткується над Лорою, навіть добро злом обертається. От і ти… Дачу власну віддала, годувала-напувала, сокотіла над нею, а вийшло що?! А те, що ніби через тебе Лора з рідною матір'ю не попрощалася. Господи, що за безталання! Ну, звісно, тепер подруга до кінця життя буде нарікати…

Але Лора не нарікала, промовила глухо, крізь сльози:

— Покликала тебе пом'янути маму… Сьогодні дев'ять днів…

Принесла з кухні пляшку сухого вина і печиво, і ви пом'янули, помовчали, і ти лагідно і просто сказала:

— Іди на роботу. Лоро… На будь-яку… Між людьми легше.

Лора глипнула на тебе здивовано і вдячно:

— Ніхто в цілому світі навіть уявити собі не може, якою ти можеш бути доброю і людяною, Саню.

Сказала щиро, але слова її неприємно вкололи: он воно що виходить?! Тебе, виходить, мають за черству й бездушну? Звичайно, сильних не люблять… Але ж тоді кого люблять? Невже Лора думає, що в неї усі просто-таки закохані?!

Проте не стала розводити дискусій на тему братолюбія. Пожаліла. Бог і так її карає, а тепереньки долучиться до всіх звихів ще й комплекс вини перед покійною матір'ю… Хоча… Це ж… чудово! Тепер Лора буде катуватися власною провиною, і навряд чи знайде сили викидати свої коники. Тепер, нарешті, можна буде міцно тримати її на воловоді, і посмикувати, як козачком на ниточці.

Вже в машині подумала, якою доречною буває смерть… Можливо, це й жорстоко, але так воно вже виходить в житті: доля любить зухвалих і сильних. Тих, які відважуються злетіти над рідним болотом і ширяти, ширяти над цілим світом. Тільки ширяти, інакше доведеться ходити на воловоді…

Однак ніде так, як у небі, треба шануватися, пильнувати, щоб не зірватися в піке.

Сторч головою у вир! У чорторию! У водоверть! І дух забиває, і світ — обертом, і двадцятка — з пліч! Авжеж, лишень після сорока починаєш цінувати кожну мить життя. І п'єш палючі джерельні нурти, і просиш: ще, ще, ще!

У двадцять тобі здавалося, що сорок — фініш, старість, забуття. І поспішала жити. Зелена, де ти розуміла, що на ярмарку життя в будь-яку пору дня можна все продати і все купити. Були б гроші і завзяття.

А ти маєш, слава Богу, і те, й інше. От і виторгувала собі кавалок того, що зветься жіночим щастям. Так, з тобою сплять не тому, що юна і дурна, — таких хоч гать гати. У всі часи й епохи. А тебе жадають тому, що багата і знаменита. Сексуальним потягом до жінок твого типу «хворіють» переважно честолюбні молоді люди, що за всяку ціну прагнуть вилізти із небуття на світло юпітерів. Для них слава — як осідлана шльондра: чим нахабніше ґвалтуєш, тим палкіше любить.

Про жінок-повій писано-переписано, але чи знаєте ви, писаки, якими ідеальними проститутками бувають чоловіки? А ти знаєш. Тому й не церемонишся з ними, не плекаєш ілюзій. І не колишуть тебе давно плітки та пересуди. І єдине, що палить і сили додає, — нетерпіння, жадібне, спрагле, голодне нетерпіння все, все взяти від життя. Все!

Через Лору ти таки не зустрілася того дня з кінорежисером. Проте не переймалася. Мала і без нього доста приємного. Ще б пак! П'єса за романом (на заздрість київським колегам-класикам) з тріумфом ішла на сцені одного з московських театрів у постановці відомого режисера — це раз! Крім того, спектакль кілька разів передавали по всесоюзному телебаченню. Зацікавилися ним і за кордоном, правда, поки що в соцтаборі.

Тож київський режисер може й почекати. Довше чекав. Авжеж, ти давно примітила, що варто тобі переступити поріг будинку кіно, як симпатичний молодик зачинає кола виписувати круг тебе. Певно, безробітний акторчик протекції хоче, думала і не вельми помилилася. Знайомлячи вас на прем’єрі якогось фільму, котрась із актрис, здається, Ада Роговцева, представила його як «молодого перспективного режисера, який шукає цікавий матеріал для першого в житті серйозного фільму».