Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Гробова тиша, здавалося, тягнеться вічність. Зал здивовано спостерігав твоє остовпіння. Та ти недаремно була дочкою своїх батьків і дружиною свого чоловіка. Мов з-під каменя, випорснула з-під гіпнотичного зміїного погляду. Відскочила вбік і проквакала:
— Вибачте… я так хвилююсь… ах, вибачте, я так… квак-квак…
Лора сумно усміхнулась і пішла до виходу. І раптом зал вибухнув аплодисментами. Лора йшла, незвично рівно тримаючи худу спину, з високо піднятою головою, повільно, дуже повільно, ніби відчуваючи, що це останні оплески в її житті.
СМЕРТЬОстаннім часом все частіше замислюєшся: що це таке смерть? Ненаситна до життя, раніше, в молодості, вважала її беззаконням природи, жорстокою несправедливістю. Жахалась її сліпої випадковості, нерозбірливості, підступної манери обривати життя в непідходящий момент, коли того найменше чекаєш. Уявляла її злою, заздрісливою, старою бешкетницею, що тільки й чатує на молодих, багатих, щасливих, щоб — хап-дряп! і скрутити голівку, дивіться, мовляв, як просто закінчуються ваші земні пристрасті, і пам'ятайте, добре пам'ятайте: усі ви, малі й великі, лише — смертні.
Не могла бачити покійників: вивертало від страху і огиди. Адже ж те, що вчора ще було ЛЮДИНОЮ — сміялося, жило, когось любило і хтось його любив — за мить стає трупом, падлом, від якого хочеться якнайшвидше збутися… Смерть — найбільше приниження, викриття, розправа, кара, привселюдна ганьба, особливо для сильних цього світу: величався, пишався, а вийшов — пшик! Здох, як останній волоцюга, бомж… Для смерті нема ні чинів, на орденів…
А похоронний марш! Здається, що сама смерть наспівала його безумному авторові цю нелюдську мелодію. Від одного удару литавр обриваються нутрощі, і кров замерзає у жилах від подиху потойбіччя…
Так вважала колись… Але тепер, чим ближче підступаєш до фатальної межі, тим менше боїшся смерті, ба навіть починаєш сприймати її, як нормальний, єдино логічний вихід із жахливого, заплутаного, безпросвітного лабіринту житейських драм, чвар, гризні і різної іншої марноти марнот. Так, єдиний вихід із безвиході… Єдине спасіння від мук душі і тіла, ганьби, упослідження, виправлення всіх помилок… Йорданська вода, що змиває і лепру, і позолоту, і пута гріхів!
І самовбивці вже не видаються психічно хворими чи боягузами. А лицарями, одинокими сміливцями, що осягнули небесні узвишшя честі душею, звільненою від власяниці тіла і вериг земного існування…
Недаремно ж на цій грішній землі, а надто у нас, таким пієтетом обдаровують покійників. От при житті — мали за дурня, недоріку, нездару, тяготилися навіть присутністю, а переставився — возлюбили: ридаючи до небес підносять! Геніальний, неповторний, надзвичайний! А що ж! Тепер уже можна і добрим словом згадати, і воздати гамузом за всі заслуги, бо — вмер, зник, щез, зійшов зі стежки, нічим не загрожує… Лежить собі у вінках, задубілий, тільки гострий ніс стирчить із білих гвоздик…
Царство небесне, земля пухом! Тепер йому можна і почесті всілякі воздати і навіть вічність разом із безсмертям подарувати. Хай бере! Не шкода. Вічності не шкода — всі там будемо. А от крихти тлінних земних благ — жаль. І славою важко при житті ділитись, і преміями, і м'яким кріслом, і стільцем у президії, і любов'ю народу. Живим для живого — всього шкода. Так воно вже ведеться споконвіків у людських нетрях…
І чомусь воно виходить так, що за життя найміцніше чіпляється середньостатистична сірятина… А от геній, талант — щось не так, не по його — бац-бац — і застрелився, повісився, від інфаркту вмер… Генії знають, що роблять. Не секрет же ж, що у наших дрімучих дрімотних хащах, щоб генію не перейти на пси, треба вчасно віддати Богові душу. Не приведи Господи затриматись — розтолочать і забудуть! І правильно зроблять: якого дідька так довго під ногами плутаєшся зі своєю геніальністю, жити нормально не даєш нормальним людям, придурку! Така вже одвічна установка натовпу і синедріону — розіп'ясти, а потому — канонізувати, молитись на нього і розповідати легенди на тему «Я і покійний геній».
Безперечно, Лора теж відала, ЩО чинила. О, не така вона вже й наївна була! Бачила, що програє живкішим, чіпкішим, впертішим… От і взяла реванш — смертю… І… і в такий спосіб відомстила, насолила, передовсім тобі, Олександро!
Чого-чого, а такої підколодної підлості від неї не чекала, хоч і знала, що Лора Орленко — ця Орлеанська Діва здатна на все! І на крайність, найабсурднішу крайність — теж!
Та, коли по правді, то що Лора втрачала? І взагалі, що вона мала в цьому житті? Сяку-таку, давно злинялу популярність? Сумнівної якості талант? Сім'ю? Дітей? Становище? Гроші? А-ні-чо-гі-сінь-ко! Як прийшла гола в цей світ, так і покинула його. Люмпен-пролетаріат. А зате — образ геніальної мучениці, національної героїні — забезпечений. О, скоро про неї затрублять у всі труби, зарепетують луджені горлянки тих самісіньких, що ще вчора робили вигляд, ніби Лора взагалі не існує. І ти нічим не зможеш зарадити, бо вічність не підвладна ідеології… Хоча… чому ж? Адже ж не один безсмертний добряче поквасився у Леті забуття, доки випірнув з неї просто у народну пам'ять… Звичайно, у великій мірі завдячуючи невситимому апетиту доморощених грифів до небіжчиків, прости мені, Боже, цей цинізм.
Отож у Лори є всі шанси стати другою Лесею Українкою. Так що, сестро моя дорога, вперед і вгору! Там, у Вишніх і Горніх, окрім Шевченка і Лесі та ще кількох світочів, нема кого любити рідному народові. Так що, поспішай, бо святе місце довго порожнім не буває!
О, Олександро! Це нині ти така добра й поступлива. А після ганебища в Будинку кіно, спровокованого Лорою, готова була розірвати її на клапті! Адже ж бачила, що ця причинна все, все робила, щоб звести нанівець твою працю, твої старання, перетворити тріумф у провал, повне фіаско! А тобі, тобі довести, яка ти… безталанна нездара! Неспроможна стулити паршивенький фільм.
Як результат: прем'єра пройшла, м'яко кажучи, мляво. Відповідне було і сприйняття фільму… Після сеансу
