Дарксіті - Остап Соколюк

Я відчула, як із силою стисла пляшку вина. Потім відставила бокал у бік і почала пити просто із горла. Напитись і вирубатись — непоганий варіант у кінці «робочого». Напитись і вирубатись від цих довбаних спогадів.

Раптом, я почула голоси. Чоловічий і жіночий. У сусідній квартирі. Голоси сварились. Чоловік кричав на жінку. Тіна! Трясця!

Я зірвалась із місця, і швидко вибігла із квартири. Гуп-гуп!

— Відкривай! — з усієї сили забарабанила я у вхідні двері.

Голоси всередині стихли. За мить мені відчинили. На порозі стояла Тіна. Пригнічена.

— Що сталось?! — гаркнула я. — Де він?

— Хто?

— Мужик, який кричав, — я нахабно зайшла всередину, зиркаючи по сторонах. Може, треба було озброїтись? До сраки! Я відчувала зараз, що готова рвати руками.

На кухні сидів хлопець. Старший від Тіни, але молодший від мене. Він спокійно попивав чайок за столом. Я зайшла у кухню і спинилась біля нього. Позаду дріботіла Тіна.

— Е-е-е, це мій хлопець Барт, — швидко виправдалась моя сусідка.

— Хлопець? Відколи?

— Ну, — вона сором’язливо опустила очі.

— Ми лише почали зустрічатись.

Як він це сказав? Так, як поводяться сапери біля бомби — дуже обережно, щоб не видати себе. Я нахмурилась.

— Вітаю. І уже сваритесь? Ти кричав на неї, — блиснула я очима на хлопця.

— Ні, — він розіграв розгублення. — Ми просто… Сперечались про дещо, але для нас це нормально.

— Так, ми такі темпераментні, — захихотіла Тіна.

Я скривилась. Барт дозовано дивився мені в очі. Саме стільки, щоб на перший погляд здаватись відкритим і звичайним хлопцем. Проте для мене цього було достатньо, щоб зрозуміти — переді мною майстер лицемірства. Якого хера йому тут треба?

— Рада за вас.

Запала мовчанка. Звісно, зараз Тіна хотіла швидше виперти мене із квартири. А про що думав Барт? Я примружилась і стисла кулаки.

— Барт, хочу, щоб ти знав: я за Тіну горло перегризу. А я у житті уже таке робила.

Якби голос міг убивати, то цей виблюдок уже би валявся розчленованим на підлозі.

— Що ти таке говориш? — злякалась Тіна.

— Я… — знову зіграв розгублення Барт і відпив із чашки. — Я не збирався нічого…

Дайте йому, бляха, Оскар! Негайно!

— Ок, я пішла. Тіна, проведеш? — сказала я, і дівчина підкорилась.

Ми вийшли на коридор. І я вимогливо поглянула на свою юну сусідку. Тендітна білявка. Маленькі, ніжні губки. Білі пальчики і шкіра. Господи, та вона аж проситься, щоб над нею поглумився якийсь пацан. Я важко видихнула.

— Ти п’яна? — запитала Тіна.

— Що? Випила вина трохи. До чого тут це?

— Ти ведеш себе дивно… Він мій хлопець!

— Ти серйозно, Тіна? Ти хіба не бачиш, що він за один?

— Бачу. І тому ми почали зустрічатись.

— Коли?

Вона відвела очі:

— Вчора.

— Вау, мої вітання із річницею. Один день, а ти вже…

— Я закохалась.

— Що блять? Ти жартуєш??

— Ні…

— Лайно, повне лайно… — я мимохіть стукнула рукою у стіну.

— Кален! Припини! Що з тобою?

— Ладно, я йду. Але ти… не будь дурною, Тіна.

Зла, як шершень, я повернулась у свою квартиру. Сіла на диван, взяла пляшку вина у руку і почала слухати. Напружено слухати голоси із сусідньої оселі. Проте нічого не було чути. А потім до мене долинули стогони. Вони трахались? Ха! Барт, я все одно не вірю!

Я перевернула пляшку і відправила останні краплі вина всередину себе. Пол. Я раптом подумала про того таксиста. Йому можна довіряти. Він хоч не такий дурний, як це дівчисько. Він… Не знаю, який він, але я відчула до нього тяжіння.

На моєму задньому сидінні сидить справжній мордоворот. Рідкісний випадок, коли фізична сила, убивча енергія і розум поєднались у одному тілі. Я боюсь його. Хоч ми уже