Прислуга - Кетрін Стокетт
І коли в міс Селії згоріли боби, намагаюся застосувати весь свій самоконтроль, хоча моя мама божилася, що я народилася без нього.
— Гаразд, — ціджу крізь зуби, — зготуємо ще одну порцію перед тим, як містер Джонні прийде додому.
Якби це була якась інша жінка-роботодавець, то я би раділа, що можу ще годину покомандувати нею. Але міс Селія, вона дивиться на мене такими великими очима, ніби я — найкраще у світі після лаку-аерозолю для волосся, ліпше б вона вчинила так, як повинна, — наказала мені щось робити. Цікаво, чи пов’язане якось те, що вона цілими днями лежить, з тим, що вона нічого не розповідає про мене містеру Джонні. Думаю, що в моїх очах вона зауважила якусь підозру, бо якось ні сіло ні впало каже:
— Мені часто сняться якісь жахіття, що мушу повернутися до Шуґар-Дітча й жити там. Тому я так багато лежу. — Потім швидко киває, так, наче репетирувала це. — Бо не сплю ночами.
Я всміхаюся, немов справді вірю в це, й знову беруся за протирання дзеркал.
— Не робіть цього занадто добре. Залиште декілька плям. — Завжди щось є — дзеркала, підлога, брудна склянка в мийці або повне відро для сміття. — Ми повинні робити все правдоподібно, — додає вона, а моя рука всоте тягнеться до тієї брудної склянки. Я люблю, коли все чисте, коли прибрано.
— Я хотіла би щось зробити з отією азалією, — одного дня сказала міс Селія. Вона мала звичку лежати на дивані під час транслювання моїх оповідей і постійно перебивати. Я вже двадцять шість років слухаю «Провідне світло», відколи мені було десять і я слухала передачу по маминому радіо.
Іде реклама «Дрефт», і міс Селія дивиться через заднє вікно на чорного чоловіка, який згрібає листя. У неї стільки кущів азалії, що незабаром її дворик нагадуватиме той, що навесні у «Звіяних вітром». Я не люблю азалії, й уже, напевно, мені не подобається той фільм, бо в ньому зобразили рабство, наче велике щасливе чаювання. Якби я грала Мамку, то порадила би Скарлетт підтерти тими зеленими шторами свій маленький білий зад. І пошила би собі звабливу сукню.
— І знаю, що якби обрізати той кущ, він би зацвів, — править далі міс Селія. — Але спочатку я би зрізала ту мімозу.
— А що не так із тим деревом? — я притискаю носик праски до коміра сорочки містера Джонні. У моєму дворі нема навіть чагарника, не те що дерева.
— Мені не подобаються ці пухнасті квіти. — Вона дивиться так, мов їй чогось бракує. — Вони ніби волоссячко маленьких діток.
Мене бісить, коли вона так говорить.
— Ви знаєтесь на квітах?
Вона зітхає.
— Я в Шуґар-Дітчі займалася квітами. Навчилася їх вирощувати, сподіваючись, що хоч якось вдасться прикрасити те жахіття.
— Тоді вийдіть надвір, — починаю я, намагаючись не здаватися занадто збудженою. — Трохи порухайтеся. Подихайте свіжим повітрям. — Вийдіть звідси.
— Ні, — зітхає міс Селія. — Я не можу бігати туди-сюди. Мені потрібен спокій.
Мене справді починає дратувати все: що вона ніколи не виходить з дому, як вона всміхається, немовби щоденний прихід покоївки — найкраща частина її дня. Це як свербіж. Щодень я туди тягнуся, а почухати неспроможна. І щодня свербить усе дужче. Щодня вона там.
— Може, вам варто знайти друзів, — пропоную. — У місті є багато жінок вашого віку.
Вона супиться.
— Я намагалася. Навіть не пригадую, скільки разів я телефонувала тим леді, питала, чи можу допомогти з організацією дитячого свята або щось зробити вдома. Але вони не телефонували. Жодна з них.
Я нічого не кажу, бо це не дивно. З такими грудьми, як у неї, й волоссям кольору «Золотого самородка».
— Тоді пройдіться крамницями. Купіть собі обновки. Поводьтеся так, як поводяться білі жінки, коли в будинку покоївка.
— Ні, думаю, краще трохи відпочину, — мовить вона, й дві хвилини потому чую, як вона повзе сходами до порожньої спальні.
Гілка мімози стукає у вікно, я підстрибую, обпікаю палець. Замружуюся, щоб заспокоїти серце. Залишилося ще дев’яносто чотири дні цього хаосу, та я не впевнена, чи витримаю хоч на хвилину більше.
— Мамо, дай мені чогось поїсти. Я голодна. — Ось що минулої ночі заявила мені моя наймолодша дівчинка, Кіндра, їй п’ять. Уперлася руками в боки й виставила ногу вперед. У мене п’ятеро дітей, і я пишаюся, що спочатку навчила їх говорити «так, мем» і «прошу», а вже потім «печиво». Усіх, крім однієї.
— До вечері нічого не отримаєш, — відповіла їй.
— Чому ти така зла до мене? Я ненавиджу тебе, — заволала вона й вибігла за двері.
Піднімаю очі до стелі, бо це шок: я ніколи до цього не звикну, навіть маючи чотирьох старших дітей. Того дня, як дитина крикне, що ненавидить тебе (а кожна дитина проходить цей етап), почуваєшся, ніби отримав ногою в живіт. Але Кіндра… О Боже. Бачу, це не просто етап. Ця дівчинка геть така, як я.
Стою на кухні міс Селії та міркую про події минулої ночі, про Кіндру та її язик, про Бенні та його астму, про свого чоловіка Лероя, який минулого тижня двічі приходив додому п’яний. Він знає, що це єдине, чого мені не сила терпіти: я десять років панькалася зі своїм татом-пияком, ми з мамою працювали до скону, щоби він мав на пляшку. Гадаю, я мусила би більше засмутитися через це, та минулої ночі Лерой на знак вибачення приніс торбинку ранньої бамії. Він знає, що це моя улюблена їжа. Сьогодні ввечері я підсмажу цю бамію в кукурудзяному борошні та їстиму так, як мама ніколи мені не дозволяла.
Це не єдина втіха цього дня. Сьогодні перше жовтня, і я чищу персики. Мама містера Джонні привезла з Мексики аж два ящики персиків, важких, як бейсбольні м’ячі. Вони стиглі та солодкі, ріжуться як масло. Я не приймаю подачок від білих леді, бо знаю, вони хочуть, щоб я була їм зобов’язана. Але коли міс Селія запропонувала мені взяти додому дюжину персиків, я витягнула торбинку й кинула туди рівно дванадцять штук. Коли повернуся додому, вечерятиму смаженою бамією та їстиму на десерт персиковий пиріг.
Я дивлюся на довгу пухнасту шкірку, що опускається в миску міс Селії й не звертаю жодної уваги на дорогу. Зазвичай, коли стою біля кухонної раковини, подумки складаю план утечі від містера Джонні. Кухня — це найкраще місце для цього, бо вікно виходить на вулицю. Високі кущі азалії приховують моє обличчя, та мені добре видно, якби хтось наближався. Якби він увійшов через передні двері, я б утекла через задні до гаража. Якби ж він прийшов із заднього входу, я би могла вислизнути через передні двері. Ще одні двері з кухні ведуть на задній двір, це про всяк випадок. Але зараз по моїх руках стікає персиковий сік, і я майже сп’яніла від цього масляного запаху, я розчиняюсь у персиковому екстазі. Я навіть не помічаю, як паркується синій пікап.
Коли
