Прислуга - Кетрін Стокетт
— Міс Селіє! — я кидаюся до її спальні. — Містер Джонні вдома!
Міс Селія схоплюється з ліжка швидше, ніж я будь-коли бачила. Я по-ідіотськи метаюся з боку в бік. Куди я йду? Куди ж мені йти? Що сталося з моїм планом утечі? І потім раптово мене осяяло — гостьовий туалет!
Я прослизаю туди й зачиняю двері на защіпку. Скоцюрблююся на сидінні унітаза, щоб під дверима він не побачив моїх ніг. Тут темно та душно. Я відчуваю, що моя голова горить. Піт скапує з мого підборіддя та лишає сліди на підлозі. Мене нудить від густого запаху мила з ароматом гарденії, що лежить біля мийки.
Чую кроки. Затримую дихання.
Кроки зупиняються. Моє серце калатає, як кішка в сушильній машині. А якщо міс Селія зробить вигляд, що не знає мене, щоби не мати проблем? Зробить вигляд, що я грабіжник? О, я її ненавиджу! Я ненавиджу дурних жінок!
Прислухаюся, та все, що чую, це моє власне важке дихання. Гуп-гуп у моїх грудях. Щиколотки болять і хрускають від такого положення.
У темряві мій зір стає гострішим. Через хвилину я бачу себе в дзеркалі над раковиною. Причаїлася, як дурепа, на білому жіночому туалеті. Гляньте на мене. Гляньте, на що стала схожа Мінні Джексон, щоб заробити на кляте життя.
Міс Скітер
Розділ 5
Я лечу в маминому «кадилакові» дорогою з гравію, прямую додому. Каміння тарабанить по автомобілю так, що по радіо не чути навіть Петсі Клайн. Мама лютуватиме, але я просто їду швидше. Не можу перестати думати про те, що мені сьогодні в бридж-клубі сказала Гіллі.
Іще з початкової школи ми з Гіллі й Елізабет були найкращими подругами. Моя улюблена фотографія: в середній школі ми втрьох сидимо на футбольних лавках, усі разом, пліч-о-пліч. Суть фотографії полягає в тому, що навколо нас абсолютно порожньо. Ми сидимо близько, бо ми справді близькі.
В «Оле Міс»[4] ми з Гіллі два роки жили разом, аж поки вона не вийшла заміж, а я залишилася в університеті. Щоночі в гуртожитку Ксі Омега я накручувала її волосся на тринадцять бігуді. А сьогодні вона пригрозила вигнати мене з Ліги. Не те, щоб я аж так прагнула бути в Лізі, та мені заболіло те, як легко моя подруга погодилася б викинути мене.
Під’їжджаю до дороги, що веде до Лонґліфа, бавовняної плантації моєї сім’ї. Гравій змінює гладенький жовтий пил, і я сповільнююся, щоб мама не побачила, як швидко я їду. Наближаюся до будинку й виходжу. Мама сидить на ґанку в кріслі-гойдалці.
— Сідай, люба, — каже вона, махнувши рукою на крісло-гойдалку поруч із нею. — Паскаґула щойно натерла підлогу воском. Хай трохи висохне.
— Добре, мамо. — Я цілую її в напудрену щоку. Але не сідаю. Я спираюся на поручні ґанку, дивлюся на три вкриті мохом дуби у дворі. Хоча це тільки п’ять хвилин їзди від міста, більшість людей вважає це місце селом. Навколо двору розкинулися татусеві десять тисяч акрів бавовняного поля — рослини зелені та міцні, високі, сягають мені до талії. Кілька чорношкірих чоловіків сидять під дальнім навісом і вглядаються в спеку. Усі чекають однакового: щоб відкрилися коробочки.
Розмірковую, як після закінчення школи все змінилося між мною та Гіллі. Але хто змінився — я чи вона?
— Я тобі говорила? — питає мама. — Фанні Петров заручилась.
— Пощастило Фанні.
— Навіть місяця не минуло, як вона отримала роботу касира у «Фармерз банку».
— Чудово, мамо.
— Я знаю, — відповідає вона. Я повертаюся й бачу, що вона світиться, мов лампочка. — Чому не підеш до банку й не подаси заявку на роботу касира?
— Мамо, я не хочу бути касиром у банку.
Мама зітхає, мружить очі до спаніеля Шелбі, який облизує свої лапи. Зиркаю на вхідні двері, бо в мене виникає спокуса зіпсувати чисту підлогу. Ми вже так багато разів розмовляли про це.
— Чотири роки тому моя дочка поїхала до коледжу, та з чим вона повернулася додому? — запитує вона.
— З дипломом!
— Красивий папірець, — мовить мама.
— Я розповідала тобі. Я не зустріла нікого, за кого хотіла б вийти заміж, — відповідаю я.
Мама встає зі стільця, підходить до мене, і я дивлюся просто в її гладеньке красиве обличчя. Вона носить темно-синє плаття, що обтягує її тонку постать. Помада, як завжди, безбарвна, але, коли вона робить крок у світле полуденне сонце, я бачу на її одязі темні плями, старі й засохлі. Примружую очі, намагаючись розгледіти, чи ті плями справді є.
— Мамо? Ти погано почуваєшся?
— Якби ти виявила хоч трохи кмітливості, Євгеніє…
— У тебе плаття спереду брудне.
Мама схрестила руки.
— Я розмовляла з мамою Фанні, й вона сказала, що Фанні практично купалася в різноманітних можливостях, коли отримала цю роботу.
Я закриваю питання плаття. Ніколи не зможу зізнатися мамі, що мрію бути письменницею. Вона тільки перетворить це на ще одну перешкоду між мною та заміжніми дівчатами. Також я не зможу розповісти їй про Чарльза Ґрея, мого партнера з вивчення математики минулої весни в «Оле Міс». На останньому курсі він напився та поцілував мене, а потім стиснув мою руку так, що мені мало б аж заболіти, але не заболіло; як чудово було, коли він тримав мене й дивився мені в очі. А потім він одружився з Дженні Спріґ, п’яти футів на зріст.
Мені треба було знайти квартиру в місті, таку, де жили незаміжні, прості дівчата, старі діви, секретарки, вчительки. Але коли я заїкнулася про використання грошей з мого трастового фонду, мама заплакала справжніми слізьми.
— Євгеніє, ці гроші не для того, щоби жити на квартирі. З дивними кухонними запахами та панчохами, що звисають з вікна. А коли гроші скінчаться, тоді що? На що ти житимеш? — Потім вона поклала на голову холодну тканину й увесь день пролежала.
І тепер тримається за поручні й чекає, чи я вчиню так, як учила гладка Фанні Петров, щоб урятувати себе. Моя мама дивиться на мене так, ніби я остаточно засмучую її своїм виглядом, зростом, волоссям. Сказати, що у мене кучеряве волосся — це, м’яко кажучи, не сказати нічого. Воно дивне, більше схоже на волосся на лобку, аніж на голові, світле й ламке, як сіно. Моя шкіра світла, і, хоч дехто називає її молочною, коли я буваю серйозна, вона має вигляд, наче в мерця, а серйозна я завжди. Крім того, на верхній частині носа в мене невеликий хрящик. Але очі волошкові, як у матері. Мені говорили, що це найкраще в мені.
— Просто тобі треба потрапити в середовище чоловіків, де ти…
— Мамо, — перебиваю, просто бажаючи закінчити цю розмову, — це дуже жахливо, якщо я ніколи не вийду заміж?
Мати схрещує свої голі руки, ніби від цієї думки їй холодно.
— Ні, Євгеніє. Не говори так. Щотижня я бачу в місті