Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
почати спочатку, жереб завжди випадає селянинові, все заново вп’яте за п’ятдесят років, спершу батракували на Рібеків, потім землю селянам — почали хазяйнувати самі, далі змусили йти в комунгосп, полегшало нашій мамі, називався «Об’єднана сила», потім знову на новий лад, з дурнуватого розуму взяли відділили тваринників від рослинників, працювали по змінах на фермах, бабралися в гною, потім цілу годину добиралися на поле і мусили дурити власну ниву, аж поки робота не ставала осоружна чи ти сам не байдужів, навіть коли все йшло добре, а зараз останнє зусилля,
скерувати виробництво перед проваллям ринку, все подрібнити, зробити прогнозованим та ефективним, а поганяють старі таваріщі, повикидавши значки й партбілети, і заново вдають невинність із чарівними словами «ефективність» і «ринок», і проголошують такі ж лукаві лозунги, як раніше, і посилають мене в четвертій ранку переорювати землю під те, що післязавтра принесе прибуток, і знову їздити по ниві з краю в край, гвинтик у машинерії змін сезонів,
селянин завжди обробляв своє поле, навіть у сорок п’ятому, але зараз поле, трактор і мене округлили до нуля, ми змолотимо кукурудзу й розійдемося, розлучення уже розголосили, я вже навіть не питаю, чому, мені хочеться хоч раз виїхати із загінки, коли мені самому заманеться, і поїхати з плугом на захід, прямо, прокладаючи борозну по краєвидах і змучених землях аж до колишніх ваших сіл,
бо серед них теж не кожне як на виставку, таке перспективне чи вправне господарювати з кількома селянами, котрі досі не повтікали й гарують цілими днями там, де більше не ходять автобуси, де закривають магазини, школи й садочки, де збиткують кнайпи, стлівають будинки і навіть зникає назва села, і селяни вимирають, плекають ландшафт косами й колісними тракторцями та бажають нам розоритися з усім тим, що є кращого, машинами, будинками, квітами й спортмайданчиками,
ще раз почати з самого початку, але як, коли ти бачиш мух над горами огірків, ще більшими, ніж раніше, за планового господарства, тоді тобі платили й за згнилі огірки, а зараз, коли розподіл і ринок, весь добрий урожай гівно, все в гівно, усе гівно і вже лежить у труні, як старий Рібек із його грушею,
та ти мене ото менше слухай, якщо воно тобі все за ниття, селянин, який не стогне, то поганий селянин,
от зараз гроші нас як об’єднають, будьмо!, я навіть гордий мати більш певний заробіток, і я постараюся не вираховувати, чого варте оте «Чібо» в зернах проти того, що я бачу по телевізору, безробіття серед молоді, мережа збуту «Фольксваґена» проти наркобаронів, банани проти крадіжок, шоколадні цукерки проти сміття від упаковок, я вже не можу дивитися на все, що вони там показують, банки кока-коли та журавлі, не рахуючи книг про садівництво та репортажів про те, як мовчки недоїдають пенсіонери, всі рахунки неправильні, і тільки з чайовими все гаразд…
З німецької переклала Олександра Григоренко
Неля Ваховська
Кишенькова метрополія, або Втрачений рай
До роману Свена Реґенера «Пан Леман»
У самоописах об’єднаної Німеччини головну роль було віддано місту як центру соціальної динаміки та екрану історичних процесів. При цьому Берлін постав особливим локусом Повороту й Об’єднання: це місто історично було площиною реалізації політичних постановок, визначальних для колективного уявного Німеччини: від Ваймарської республіки, коли Берлін було проголошено культурною столицею світу, до гітлерівських часів, за яких попри те, що оплотом націонал-соціалізму вважався Мюнхен, Берлін обов’язково мав стати серцем III Райху, й аж до Холодної війни, експліцитно алегоризованої топографією розділеного міста й Муром. У колективному уявному Німеччини 90-х місто постало столицею Об’єднання, політичним (1999 року уряд ФРН переїхав з Бонна до Берліна), культурним та репрезентативним центром країни, екзотичним (східна частина) та мультикультурним (західна частина, а згодом і «робітничі» райони східної), що приваблює тисячі туристів з Німеччини та з-за кордону.
Водночас місто постало екраном опрацювання лакун та сліпих плям колективного уявного, виявлених процесами суспільно-політичних змін. У 90-ті роки Берлін втілив у собі метафору «об’єднання без єдності»: попри знесення Муру місто, що внаслідок своєї політичної топографії витворило полярно протилежні культурні зони і владні поля, зберегло свою структуру. Адже щоб уникнути дискусій про визначення нового центру, Сенатом було прийнято рішення про збереження поліцентричності міста, що лише утвердило Берлін як «більше не» розділене, проте й «ще не» об’єднане місто. Завдяки цьому Берлін перетворився на алегорію ментально-політичної топографії Старих і Нових земель.
Попри те, що містові не вдалося досягти постульованого рівня світової метрополії, Берлін увійшов до текстів 90-х та 2000-х років як один з головних літературних локусів на продовження експресіоністської традиції текстуалізації урбанного простору. Штефан Вірнед навіть писав з цього приводу: «Берлін — це не лише забудоване й обжите місто, це також потік текстів, які щодня розказуються, пишуться, друкуються, читаються, цитуються й пригадуються. Розпочата література рідного міста, проступають його історичні контури. Прихований текст вулиць зазнає дешифровки. Берлін — це роман». У літературознавстві навіть утвердився термін «берлінська література Повороту», до якої Зюзане Леданф зараховує понад 140 прозових текстів, написаних протягом останніх 20 років. Дослідниця розділяє їх на автобіографічний «східноберлінський роман Повороту» авторів з екс-НДР (М. Марон, М. Тітце, Б. Бурмайстер та ін.), «берлінський роман Повороту», що розглядає місто як місце пам’яті (Б. Морзгойзер, Т. Гетхе, Т. Бекер) та оновлений «берлінський суспільно-критичний роман». Останній, як такий що продовжує традицію Дьоблінівського «Берлін. Александерплац», дослідниця позначає як сюрреаполіс Берлін, перераховуючи серед його рис створення нової міської міфології та наголос на семіотиці візуального, елементи гри й неоекспресіонізму в зображенні міста (Ґ. Кляйн, У. Пельтцер).
Роман Свена Реґенера (нар. 1961) «Пан Леман» (2001) присвячений т. зв. феномену «Атлантиди Західного Берліна» і відображає настрої вестальгії — ностальгійного суму за добою розділення та унікальною субкультурою Західного Берліна, що виникла завдяки Холодній війні. Головним героєм роману є Франк Леман, якого за серйозність і близьке тридцятиріччя друзі глузливо величають паном — західний фланер-симпліцисимус, що вже дев’ять років живе
