Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська

Власне, саме «грушка» постає лейтмотивом всього твору: від грушівки, яка розв’язує язики й думки — до дерева груші як (накинутого) ідеологічного стрижня життя села та метафори об’єднання квазі-урбанного Заходу (Західний Берлін) із квазі-провінційним Сходом (село). Це символ, через який село вписане у «великий наратив історії Німеччини» (бо балада була хрестоматійною для шкільних програм як НДР, так і ФРН). Також груші фігурують у повісті як збірний образ християнського милосердного дару (старий Рібек у Фонтане), що на практиці виявляється конструктом, чистою симуляцією, заданою (sic!) літературою як формою колаборації з дискримінаційною владою.

Промова селянина-Рібека сповнена алюзій до національних гімнів ФРН та НДР, приказок та прислівїв, травестії з культури романтизму (гра слів Geist — Bimgeist — Weltgeist // дух — грушівка — Світовий Дух), а також іронічного цитування балади Фонтане, що задає ритм прози Деліуса. Разом з тим прийом інсценізованої наївності (п’яного) оповідача не дозволяє читачеві довіряти карнавалу Об’єднання: нібито п’яний Рібек конструює складні граматичні конструкції, майстерно вплітає у свою промову найрізноманітніші цитати і грається з текстом балади Фонтане. При цьому він поступово дезавуює хрестоматійний шкільний вірш як ідеологічний інструмент різних владних полів: протягом ХІХ-ХХ ст. балада використовувалась для створення матриці мирного й затишного німецького минулого, що постала ерзацом дискусії про кричущу соціальну нерівність.

Також промова містить чітко окреслену антиномію східнонімецький мовець — західнонімецький адресат. У межах спровокованого політичною подією карнавалу проступають чіткі ідеологічні опозиції: сільський (відсталий) — міський (прогресивний) спосіб життя, Схід — Захід, ми — ви, своє — чуже. Повість пропонує одну із перших форм рефлексії образу західного німця[20], інакшість якого прописана на рівні зовнішності, поведінки та габітусу. Основними характеристиками цього стереотипного образу постають: багатство («сонячні люди», що прибули яскравими дорогими машинами із «сонячного боку життя»), симулятивність (вони «святкують із Рібеківцями день доброго Рібека і самі вдають доброго Рібека зі своїми повітряними кульками, і ручками, і лимонадом», але при цьому поводяться як типові колонізатори: підманюють беззахисних місцевих — «спочатку дітей, а там поступово й нас із наших кімнат і садків», обдаровують усіх дешевенькими подарунками, щоб потім безбожно пограбувати), меркантильність («проходяться по стінах пожадливим поглядом і блискучими лінійками і знімають на відео, і забирають все, що ми створювали протягом двадцяти років»), владність та агресія (західняки новими окупантами вдираються до нових територій, «вимірюють село хазяйськими кроками, від яких земля стугонить», «широко розставивши ноги», оцінюють навколишнє як свою потенційну власність). Нові господарі — західні нащадки поміщиків фон Рібеків, — формально декларуючи відродження Сходу, насправді завершують його руйнування, оскільки переривають міфологічну круговерть життя і смерті, фетишизуючи світ навколо: свою «батьківщину» вони перетворюють на бренд «буколічної архаїки», «затишного дитинства» тощо, відмовляючи недоєним коровам навіть у смерті.

Сукупність цих ознак обумовлює уявну вищість Заходу над Сходом, неповноцінність останнього: «ми ж бо не знаємо одне одного, маємо поділитися, поділити й панувати, ми ділимо, ви пануєте, тому що ми, нібито, не на тому рівні, не на вашому, ми не маємо вішати носа, я намагаюся, я його не повішу». Разом з тим несподіваний Поворот призвів до втрати Сходом усталених форм ідентичності: «земля… належить народу, мені, тобі й нам, думав я, але хто тепер народ — об’єднаний в суперечці беручкий чи боязкий у бізнесі, останній Рібек — це народ, селяни, що повтікали, біженці зі Сходу?».

До антагоністичного образу східного німця належать такі основні ознаки: підлеглість (представником Сходу є селянин, який від феодалізму і до нашої доби перманентно перебуває в ієрархічних опозиціях: селяни — поміщики / націонал-соціалісти / бюрократичний апарат радянської влади / Західна метрополія), вітальна любов до землі, нерішучість, пасивність (усі рішення щодо своєї долі вони переживають як пасивні об’єкти впливу: навіть у Возз’єднанні вони — «визволені для єдності», чию проголошену ідеологічним дискурсом Возз’єднання свободу інструменталізовано задля досягнення якихось інших цілей), бідність (основна характеристика, що дозволяє гостям одразу зайняти патерналістську позицію опіки й вищості (пор. той самий мотив у І. Шульце «Симпл сторіз», К. Горста «Міст на Тельтов» та ін.). Разом з тим наголошена бідність Сходу є результатом його колоніальної готовності інтеріоризувати систему чужих поглядів на себе: «навчений тупитись, я спробував подивитися в очі гостям, що є тут господарями, прямо крізь скельця дорогих професорських окулярів, (…) аж доки сам не видався собі голим і бідним».

Однією з найістотніших рис східних німців є їхня прив’язаність до традиції, на відміну від західняків, що перебувають у швидкоплинній сучасності. Для Рібека вся історія Сходу — це історія страху й репресій, тому Поворот постає бажаним звільненням від неї. Проте, з іншого боку, єднання із західняками, які «не питають про минуле», а автоматично «сортують» його відповідно до своїх попередніх стереотипів періоду Холодної війни «у забуття, в мішки, у статистику, в шпигунські течки, прах до праху, і село робиться все порожнішим, аж доки найвідомішу частину Рібека (грушу) не буде забуто». Формою псевдопам’яті для Заходу постає медійна симуляція: «журналісти (…) ставлять запитання і випадають у теплі страхи свого сільського дитинства і шукають милого дідуся, подібного на старого Рібека, і люблять старі добрі часи, яких ніколи не було».

Переживання Сходом Повороту як часу, що «проривається з-під бруківки, все рве і перекидає», загрожуючи втратою місця (адже на землю претендують нащадки старих власників), призводить до випадіння східняків із розказуваного міфологічного часу в невпинну сучасність симульованого політичного карнавалу, в якому Схід залучено до нерівності Возз’єднання, а звільнення постає наступною стратегією утиску, коли «слово тобі вривається у новий старий спосіб». Традиційний для подальшої літератури 1990-х років сценарій контакту Заходу і Сходу передбачає зверхність Заходу й намагання комерціалізувати й семіотизувати Схід: «ви більше не називаєте нас братами й сестрами, а тісно і впевнено оповиваєте нас правами власності, спадку, попереднього продажу, постійним рухом туди-сюди».

Сюжетна та наративна карнавалізація політичної події постає стратегією демонтажу повсякденних міфів та ідеологем Возз’єднання: «начебто ми не знаємо, що милостивий Рібек не був чарівником, який створює замки й конюшні з коров’ячого лайна, але також із поклонів і мовчання й опущених очей і знімання шапок». В образі «груші Рібека» викриваються кілька семантичних ідеологічних пластів, що паразитують на архетипові Дерева Життя: в залежності від контексту ця груша постає ідеологічним міфом, покликаним легітимувати феодальні відносини та спроби їхньої міфологізації в сучасності; знаком антибуржуазної ідеології радянської влади; формою опору репресивному держапарату «реального соціалізму» з боку селян, а також знаком колонізаторської політики Заходу щодо Східної Німеччини. В останньому випадку