Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська

— Далі йдіть прямо, — сказав митник і показав рукою вперед, — он ті сходи ведуть униз до метро на Західний Берлін.

— Гаразд, — сказав пан Леман. — Ну, бувайте.

Він пішов далі, а митник залишився стояти, не промовивши ні слова. Коли пан Леман обернувся, той усе ще стояв на місці й дивився йому вслід. Пан Леман помахав рукою, але той ніяк не відреагував. Він просто стояв і дивився йому вслід. Бідолаха, подумав пан Леман і почав сходити вниз до метро.

Розділ 20. Вечірка

Кафе-бар був на Мантойфельштрасе. Раніше тут тулився невеличкий бар, з житлову кімнату завбільшки і з відповідним облаштуванням, доволі дивний, але по-своєму приємний, якщо знаєш тутешній контингент. Тепер же з нього сталася справжня махина, власники будинку розжилися на гроші, тож у ході реконструкції перебудували й цю забігайлівку.

Вони сіли за барну стійку й почали спостерігати за потоком відвідувачів, переважно чоловічої статі. Багато хто з них був у чоботах і військових штанах, що неприємно нагадувало панові Леману його армійські часи.

— Ось тобі типові натурали-дебошири, — потішаючись мовив Сильвіо, — справдешні антифа-недоумки, йо-майо, мене зараз знудить.

— Як на мене, все не так і погано, — намагався заспокоїти його пан Леман, якого ці типи мало цікавили.

— З яких це пір ти такий ліберал?

— Ну, принаймні тут немає Кришталевого Райнера.

— А цього… Я не хотів питати, але з Катрін у тебе вже по всьому?

— Так.

— Це мені теж Хайді розповіла. Йо-майо, сумно.

— Авжеж.

Так вони й сиділи. Близько першої ночі поряд із ними за стійкою вмостився відвідувач, який щойно зайшов до бару. Він замовив собі пиво.

— Ти вже чув? — звернувся він до бармена.

— Що?

— Мур упав.

— Що?!

— Мур упав.

— От бля!

— Ти чув? — запитав пан Леман, який уже був добряче напідпитку.

— Що? — запитав Сильвіо. Він уже почав клювати носом.

— Мур упав.

— От бля!

— Послухай, Сильвіо, ти ж сам зі Сходу.

— Це мені вже не перший тиждень б’є по нервах. Як тільки увімкну телевізор: Схід, Схід, Схід… Ну й що з того, що я зі Сходу? Гадаєш, як мені було там з отими мудаками? Бути ґеєм на Сході — це така лажа. Мур упав, кордон відкритий… Що це взагалі означає — кордон відкритий? Срака відкрита!

Пан Леман роззирнувся довкола. Бармен розповів про те, що сталося, іншим відвідувачам, і, здавалося, що всі кругом говорили про це. Та особливого ажіотажу все ж не було, кожен робив те, що й раніше.

— Еге ж, якщо це правда… Може, й так, — сказав пан Леман.

— А якщо так, то що це значить — Мур упав?

— А я звідки знаю.

Вони взяли ще пива. Коли випили по півкелиха, Сильвіо раптом пожвавішав.

— Треба піти подивитися, — запропонував він.

— Ходімо до Обербаумбрюке, — сказав пан Леман. — Там є перехід.

— Так. Треба глянути.

— Та спершу доп’ємо, — наполіг пан Леман.

Вони допили пиво й пішли вниз по Шкалітцерштрассе до Обербаумбрюке. На вулиці нічого особливого не відбувалося. Мабуть, це просто теревені, подумав пан Леман.

Проте біля мосту справді були люди. Щоправда, небагато. Певно, перша хвиля вже пройшла, подумав пан Леман, не може бути, щоб Мур упав, а тут лише кілька людей ходили. Вони з Сильвіо приєдналися до мешканців Кройцберґа, які стояли й спостерігали за тим, що відбувається. Доволі мирно, одне за одним люди пішки переходили міст і йшли собі далі. Якось усе не так, подумав пан Леман.

— Вони справді запросто переходять, — Сильвіо був вражений. — І так скрізь? — запитав він чоловіка, що стояв поруч.

— Сходіть подивіться до інших переходів. Це тут — просто кіт наплакав, — відказав чоловік, який був теж не зовсім тверезий. — Тут просто фіґня якась, а не пішоходи!

Пан Леман спостерігав за людьми зі Сходу. Вигляд у них був дещо невпевнений, вони насторожено оглядалися. «Тут усе ніби як у нас», — сказала одна жінка.

— Та тут просто фіґня якась, — повторив чоловік. — Я краще піду на Моріцплац, там принаймні щось відбувається.

— Дивна справа, — сказав Сильвіо.

— Ходімо на Моріцплац, — запропонував пан Леман.

— Ах ти йоли-пали, для мене це далеко.

— Я візьму таксі.

— Не знаю, це гониво якесь.

— Ну ж бо, Сильвіо! Тільки подивимося.

— Ти тепер і таксі не піймаєш.

— Чому ні, зараз і піймаю.

Вони пішли до станції «Шлезішес Тор». Панові Леману пощастило. Одразу під'їхало таксі й зупинилося на помах його руки.

— Ви зі Сходу? — запитав таксист, коли вони сіли.

— Певна річ, — сказав Сильвіо, усміхаючись. — Знаєш, круто тут на Заході.

— Куди вам?

— Перехід на Гайнріх-Гайнештрасе, — сказав Сильвіо. — Там мої родичі, вони збираються переїхати кордон на автівці.

Пан Леман мовчав. Він раптом здивувався поведінці Сильвіо, таким він його ще не бачив.

— А у вас є західні гроші?

— Ясний перець.

— Ну тоді… — таксі рушило.

— І як вам тут, на Заході?

— Ну, круто. Я й не знаю, що сказати.

— Я ж кажу. А звідки у вас західні гроші?

— Бабуся дала.

— А-а.

До Моріцплац їм проїхати не вдалося: вулиці були забиті.

— Давай вийдемо тут, пане Лемане, — сказав Сильвіо. — А то це буде для нас надто дорого, — сказав він таксисту. — Нам треба економити західні гроші.

— Розумію.

— Дай-но західних грошенят, пане Лемане. Ось, решти не треба.

— Дякую. А чому твій приятель весь час мовчить?

— Він партієць, у нього сьогодні траур.

— Оце мені подобається.

— Непоганий чувак.

На Моріцплац пан Леман очікував побачити тріумфальний хід мас, та, мабуть, було вже запізно. Сунув лише нескінченний потік автомобілів, що йшов зі Сходу, виливався в кільцевий рух на площі й потім розщеплювався усібіч. Було страшенно гамірно, і сморід вихлопних газів був просто нестерпний.

— Ні фіґа собі, — сказав Сильвіо. — Ні фіґа собі.

— Куди вони всі їдуть?

— Мабуть, на Кудам.

— Чому на Кудам?

— А куди ж іще…

Вони ще трохи постояли, дивлячись. Потім їм стало нудно.

— З мене досить, — сказав Сильвіо, — я звалюю. Поїду в Шьонеберґ.

— А навіщо тобі в Шьонеберґ?

— Гляну, що там коїться в ґей-тусовці. Там тепер дах зриває, зуб даю! До того ж я можу зустріти там когось зі своїх старих приятелів. — Він усміхнувся й підморгнув панові Леману. — Здається, паті намічається.

— А я, може, ще десь чарку перехилю, — сказав пан Леман.

— Валяй. І не парся, що тобі тридцять стукнуло і все таке. Я знаю, що кажу. Мені вже тридцять шість.

— Не може бути!

— Еге ж. Ервіну я сказав, що двадцять вісім, — продовжував Сильвіо. — Він би мене ніколи не