Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська
один син Рібека поміщик, один син Рібека військовий, те й інше часто в одній особі, або ж вони мінялися так вчасно, наче сімсот п’ятдесят років тому уклали таємний пакт із вічним життям воскресати під іменем Ганс-Ґеорґ, знову й знову рука, гордо простягнута над землею, як зараз, коли вони легко забрали у нас 700 гектарів, частину з них вони відбирали роками, то з дня у день, чи викуповували, чи вигравали в карти у наших предків, зараз усе розбазарюють, нам кожен зможе дати копняка під…
так, ще грушівки, єдність, будьмо! добре, що ви тут і село ожило, як ніколи, п’ятсот, вісімсот людей, і все одно мертві встають і проходять мимо, бо таємницею села лишаються мерці, котрі кричать, жінка, яку разом з дитиною заклали камінням у церковному мурі, ще школярем я дивився на криві літери й намагався прочитати, чи насправді за те, що жінка таємно, не в шлюбі, народила дитину, її замкнули у білий камінь…
(…)
…життя, душа, яку здали в оренду, власне, кому, продана тим, на кого ти колись поставив, тим, що хотіли зробити краще робітникам, власне, тобі, тим, на кого ти під кінець уже навіть не сердишся, бо вони все спакували щоб забути, в мішки, в статистику, доноси шпигунів, прах до праху, і так поступово спустошували село, аж поки навіть найвідоміший шматок Рібека мав стати забутим,
і тільки леґенда розповідала про пень старої груші, яку зламала буря в 1911 році, через кілька років після того, як вона була увічнена баладою Фонтане, і яку передостанній хазяїн Рібека звелів скувати залізним обручем, аби той можна було показувати в салоні як попільницю для сигар і всі могли зігрітись від давнього часу, що був таким добрим для них, поки останній Рібек не звелів поставити той обруч у кутку великої зали, біля дубових скринь зі сріблом, бо про грушу він знати нічого не хотів,
бо традиція, що не зростала із землі та крові, важила для ротмістра небагато, застольні теревені за чаєм, обридлі нісенітниці про груші, Фонтане, цей старий шахрай, пан Рібек із Рібека хотів діяти жорстко і прямо й попри це міг дозволити собі не гукати «Гайль Гітлер» і не піднімати руку, й не єднатися із нацистами, коли дивився на них зверху вниз,
але пустив у замок панів керівників концерну ІҐ Фарбен[21], котрі на закритому подвір'ї мудрували над беззвучною хімічною зброєю й випробовували маскувальні снаряди для димової завіси над Берліном, аж поки за хіміками прийшли офіцери в чоботах люфтвафе, котрі своїми патріотичними компліментами вперше за сім століть історії роду витурили пана Рібека з Рібека із замку, і порадили йому меншенький палацик, неподалік, у Багові, а територію його замку зайняли під бараки, в яких перехоплювали радіограми й завчасно дізналися про бомбардувальників, поки принижений Рібек утримував позиції в будинку інспектора, меблі в коморі, челядь, розсипана по селу, нацисти, нічим не ліпші за росіян, всі вони одним ликом шиті, пиндючився під білими прапорами на День національної праці, поки його, попри «Сталевий шолом» і Гарцбурзький фронт, не відіслали в табір Заксенгаузен, чи хто його зна куди,
а леґенда про грушу жила й далі у ресторані «Під грушею», на Фернштрасе, 5, ви їздили нею раніше з Берліна до Гамбурґа, якраз мимо наших вікон, у голові кілька рядків про Рібека з Рібека, поглядаючи швидко праворуч або ліворуч, ось замок, ось груша, леґенда і далі живе в гостьовій кімнаті, зачинена там п’ятдесят років тому, а тепер, оскільки відчиняються всі двері й ми вже щасливіші, ви можете, звісно, як будете чемні й не так наберетеся, як сьогодні, нужник отам іззаду, помилуватися й пофотографувати пеньок, збитий залізом на підставку під квіти,
бо знайшовся-таки один у замку чи в коморі, в конюшні або в сараї, найбільший непотріб із меблів, що їх покрали чи поділили згідно свобідних воєнних законів про власність, розпорошивши між люфтвафе й Червоною Армією, між Рібеками й людьми з Рібека, котрі теж хотіли урвати чогось у замку, між полоненими й біженцями, він стояв у сараї для дров, дровітня, кругляк чи колода на дрова, поки якісь чоловіки, ще у той дикий час, підігріті розбавленим пивом, не пробралися вночі у дров’яник і не викрали той пеньок, потім відволокли його в кнайпу «Під грушею» й поливали пивом і шнапсом до шостої ранку,
відтоді пеньком тішаться як реліквією, овіяною димом цигарок, раніше то були далекобійники з траси Гамбурґ — Берлін, постійні клієнти раділи паштетові з бляшанок та солоним огіркам, поки їм не заборонили зупинятися в цьому місці й мовити до кого-небудь хоч би одне слово, а коли вони все одно гальмували і припарковувалися, бо їм була потрібна вода для радіаторів чи тільки вдавали, що їм потрібна вода, і хоч би одне слово мовилося, хазяйку відразу ж викликали на допит у Науен: про що ви домовлялися, отаке розповідають, і скоро вже ніхто не зупинявся, усе яскравіші автомобілі проїжджали мимо на швидкості 50 км/год, їх спрямували на автобан, село відрізали, спокійно, занадто спокійно, того, що було десь далеко, можна було сягнути тільки через антену, притлумлено, як і всі селяни в офіційно призначеній їм безутішності, а пеньок чи спогад про пеньок корчив рібекцям мармизу: було ж колись,
він там стоїть, шмат чорного, закам’янілого дерева, п’ятнадцять років ніхто й уваги не звертав, будь ласка, не товпитися, не брати з собою, не перепродавати й не красти, як ви це наче любите робити, відколи не називаєте нас братами й сестрами і люб’язно та обнадійливо обіймаєте нас як власники, спадкоємці та перекупники, все метушня…
(…)
…груші залишаються, груша гілляста з могили зростає, і якось виростає нова, груша квітчала Рібеків сад, з двома древами ми вже напевне виберемося, останній шанс для села, пивнички ще якось тримаються, але й вони стоять непевно, під фундаментом просідає
земля, хтось каже,
