Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. - Неля Ваховська

Проте карнавальна складова сюжету — мовленнєве верховенство того, хто програє у псевдорівності Возз’єднання, — спільно із системною інтертекстуальною референцією до «Кола Брюньона» Р. Роллана та народної сміхової культури дозволяють оповідачеві вибудувати дискурс домінування Вітального над Символічним. Попри шалені й неочікувані трансформації світу «минуле й далі проростає крізь траву», зберігаючи ідилічну єдність «конкретного куточку простору, де жили батьки й діди, будуть жити діти й онуки» (М. Бахтін). Відповідно, над ідеологемою Возз’єднання домінує єдина надісторична й надідеологічна істина: колись жив собі «Рібеків селянин, який любив груші, й після його смерті одна лишилася в кишені його куртки, тож так виросло дерево, а далі — за текстом».

Фрідріх Крістіан Деліус

Груші Рібека

Теодор Фонтане

Пан Рібек із Рібека, край Гавельланд

Пан Рібек із Рібека, край Гавельланд,

Груша квітчала Рібеків сад,

Як осінь, пора золота, наставала,

Груші усюди, де глянеш, сяли,

І Рібек в годину ясну полуденну

Грушками повнив свої кишені,

Хлоп’яті, що босе гасало чимдуж,

Гукав він: «Хлопче, а хочеш груш?»

Дівчаті малому він теж гукав:

«Ходи-но, маленька, й тобі грушки дам».

Минали роки, та смерті година

І Рібеку-пану нарешті пробила.

Відчув, помирає, як осінь настала

І груші усюди, де глянеш, сміялись;

То мовив пан Рібек: «Як я відійду,

Щоб грушу поклали мені у труну».

І три дні по тому з високого замку

Виносили мертвого Рібека-пана,

Багаті й бідніші з села, хто як може,

Співали-молились «Прийми його, Боже»

А діти казали зітхнувши: «Помер,

Хто ж грушки носитиме нам тепер?»

Так скаржились діти, хоч і не мали —

Старого ж погано-бо Рібека знали;

Новий ще б пак, то жмикрут і скнара,

Вже варта в парку й коло груші стояла,

Старий же давно дивився на сина

І віри не йняв йому й на волосину,

І добре тямив, що він робив,

Як грушку собі в домовину просив,

Бо із могили через три роки

Вже груші стебло піднялося високе.

І роки приходять і проминають,

І груша гілляста з могили зростає,

Як осінь, пора золота, настане,

Знов світиться всюди, де тільки глянеш.

До церкви хлоп’я прибіжить чимдуж,

Шепоче дерево «Хлопчику, груш?»

А прийде дівчатко мале погуляти

«Ходи-но, дам грушки» стане шептати.

Так благословенні й донині діла

Рібека з Рібека, край Гавельланд.

Коди вони, ті, із Західного Берліна, зі східного боку в'їхали в наше село на трьох автобусах та червоних, білих і синіх блискучих автомобілях, із яких гриміла музика, голосніша за сильні мотори, й багатоциліндровими, розкішними машинами захопили село так, як його не захоплювали з часів російських танків, нападів люфтвафе та Рібекових мисливських свят, п’ятдесят чи шістдесят сяючих, мов щойно вимитих авто на трьох вулицях, і виходили, як мільйонери зі своїм «Гелоу!», фотоапаратами й парасольками від сонця і спершу дітей, а потім і нас усе виманювали з садків і хат, і наливали пива й лимонаду з бочок, частували грушевим шнапсом і ковбасками, роздавали повітряні кульки, авторучки та гороховий суп, повели танок навколо молодої грушки, яку привезли з собою, і по короткій промові, що після неї наш бургомістр як завжди, мов баран, кивнув головою, висадили перед будинком для літніх людей, що раніше був замком, і зважали при цьому більше на відеокамери, ніж на саме деревце, й самі собі аплодували, і плескали нас по плечах, наче вони виграли важливу гру або підняли свій прапор на захопленій території, і галасували все дужче, й усім роздавали пиво та пригощали грушівкою, і швидко переходили на «ти»,

ми все чекали запитання, а що ж думаємо про нову грушу ми, бо все-таки через груші стало відомим село, і чи місце перед будинком престарілих було саме тим місцем, бо якщо вже за традицією, як про неї написав поет Фонтане, то правильно, груша квітчала Рібеків сад, хто не міг без запинки розказати вірш напам’ять, у школі, де тепер магазин, щоразу, коли збивався чи говорив неправильно якесь слово, отримував від учителя дубцем по долонях, то з того боку, де садок, або і груша гілляста з могили зростає, на тінистому лузі перед церквою, де давно вже могили повростали в землю,

та вони не питали, і перш ніж нам стало мужності заговорити, кілочка вже забили, деревце підв’язали, землю втоптали, чоловіків із деревом і лопатою сфотографували разів зі сто і тричі спорожнили поливалку — і її вони привезли, і людей з газети, котрі постійно питали «Що Ви думаєте про все це?», і коли ми одразу не могли спромогтися на пристойну відповідь, вони перепитували «Чи це ж не прекрасно?», так що ми тільки й могли казати «так», щоб якось відкараскатися від них, бо вони були такі схожі на отих наших писак, які ніколи не хотіли чути «ні», а лише відповіді, котрі вони й так знали,

але я хотів сказати «так», сказати «так» зовсім по-іншому, бо я ніяк не розумів, чому радіти, й у моїй голові було надто багато негожих слів, і святкував з ними всіма, пиво й нова свобода святкувати з ким ми захочемо й будь-коли, і єдність, що мусить настати, бо інакше все це безглуздо, і ми славили грушевий шнапс і короткі дороги на Берлін, бо ще кілька місяців тому їм було заборонено зупинятися й заїжджати в село, а нам було заборонено говорити з чужими, які, маючи дозвіл з п’ятьма печатками, підходили до притулку для старих, котрий раніше був замком, або до церкви та руїн Рібекових стаєнь,

і святкували, бо в селі вже десятки років не було ні свята співців, ні стрільців, не справляли ні храму, ні великого весілля, святкувала лише спілка мисливців і ті, хто розводив дрібну худобу, та й то нишком, бо немає об’єднання без шпигуна, та й