Зірки Егера - Геза Гардоні

Позаду, кроків за сто від них, було видно одноокого дервіша. Він їхав за курдом верхи, але зупинився на відстані пострілу і, піднявшись у стременах, подивився в бік фортеці.

— Обидва не мої! — зрадів Гергей.

І справді, хлопчики виявилися старшими від його Йончика. Одному з них було, певне, років десять, другому — дванадцять.

Курд став перед воротами і вигукнув:

— Бей посилає замість одного хлопчика двох! Поверніть каблучку, тоді він віддасть і третього.

Добо сказав вартовому:

— Виглянь з бійниці. Махни рукою курдові, хай собі йде геть.

Того ж дня турки трощили, руйнували мури, як і раніше. Широкогорлі зарбзени діяли повільно, але з жахливою силою. Ядра з гуркотом ударялися в мури, і щоразу чувся тріск, а іноді й гул обвалу.

І все-таки того дня сталася переміна, про яку вартові доповіли ще зранку.

Кіннотники відступили від фортеці. Кудись зникли й акинджі в червоних ковпаках, сипахи в блискучих панцирах, делі в плащах з каптурами, генюллю на приземкуватих конях, гуреби, мюсселлеми і силяхтари. Десь поділися й дев'ятсот табірних верблюдів.

Що могло трапитися?

У фортеці обличчя людей проясніли. Навіть циган підійшов до селян-гострильників і звелів до блиску нагострити його довгу заіржавілу шаблю. Коло пекарні заспівали жінки. На зарослому травою пагорбку неподалік від пекарні пустували діти. Хлопці гралися в солдатів, дівчатка водили танок:

Служниця пані Балог підвела до дітей і малого турецького хлопчика. Той з подивом спостерігав їхні ігри.

— Прийміть і його,— попросила служниця.

— Не приймемо,— відповіли хлопчики.

А дівчатка прийняли.

Турченя не розуміло, що вони співають, але ходило в танку з ними так шанобливо, начеб творило разом з іншими якесь священнодійство.

Але звідкіля ця радість і втіха?

Турецькі кіннотники пощезали. Ясно, що на підмогу обложенцям поспішає військо. Королівське військо! Ясно, що турецька кіннота виступила проти цього війська.

І барабанщики барабанили ще задьористіше, намагаючись заглушити голоси турків, які все ще щось вигукували захисникам фортеці. З особливою запеклістю вистукував солдат, якому довірили великий барабан. Барабанячи, він раз по раз вискакував на фортечний мур.

А в фортецю сипалися записки. Турки закидали їх стрілами. Записок цих ніхто не читав — вони одразу ж летіли у вогонь. А стріли відносили до Цецеї. Від ночі до ночі старий сидів на Казематній вежі; тільки-но десь поблизу висовувався турок, як Цецеї посилав у нього стрілу.

Добо не змінився — був такий же серйозний.

Він піднімався то на одну, то на другу вишку і спостерігав за ворогом. Іноді довго дивився в бік гори Егед. Зрідка похитував головою.

Раптом він покликав до себе в палац Мекчеї.

— Слухай, Пішто,— сказав Добо, спустившись на стілець,— щось мені не подобається оцей Гегедюш. Ану, прослідкуй за ним.

— Вже слідкуємо.

— Я маю знати щогодинно, з ким він говорив, куди дивився, куди пішов.

— Усе знатимемо.

— Але дивіться, щоб Гегедюш нічого не пронюхав, а то ще піднесе нам який-небудь подаруночок.

— Не пронюхає.

— Якщо у фортеці вибухне заколот — нам кінець. Я міг би засадити його за грати, але ж треба з'ясувати, чи багато людей і хто саме йде за ним. Гнилятину треба вирізати, щоб і сліду її не лишилось. А хто за ним слідкує?

— Циган.

— Сам він чоловік надійний?

— З того часу, як ми відбили приступ, циган вважає безпечнішим для своєї шкури лишатися разом з нами, незважаючи на всі обіцянки турків. Учора він працював серед солдатів із Кашші. Нині теж там же постарається знайти для себе роботу. Я сказав йому: «Зроби добре діло — одержиш хорошого коня з повною збруєю». Циган прикинеться, наче б він заодно з невдоволеними.

— А іншого надійного чоловіка ти маєш?

— Звичайно, що знайдеться, але хіба кашшайці