Зірки Егера - Геза Гардоні

— Життям своїм за нього відповідаю.

— Цього мало. Поклянися серцем своєї матері, щастям своїх дітей, що чесно дотримаєш усіх умов.

— Клянуся, пане! — відповів курд.

Криштоф стояв тут же. Добо повернувся до нього.

— Іди, Криштофе, до рицарської зали. В кутку там валяється купа турецького скарбу. Знайди маленьку турецьку книжечку. Принеси її.

То був коран. Грамотні турецькі воїни всюди носили коран при собі. Книга була в шкіряній оправі зі стальним кілечком на ріжку. В кільце просмикувався шнурочок, і на ньому коран носили на грудях. Курд поклав палець на коран і поклявся. Потім упав до ніг Добо, поцілував землю і, щасливий, швидко пішов.

— Але, добродію,— тремтячим голосом промовив Гергей,— а якщо турок побачить, що ми обдурюємо його?

Добо спокійно відповів:

— Якби хлопчик був у нього, він уже показав би його. Всі турки — брехуни. І я тільки тебе хочу заспокоїти.

Гергей квапливо попрямував до вежі, аби ще до світання трохи відпочити. Серце його калатало.

Коли він проходив біля порохового млина, хтось у тіні шепнув:

— Тс-с!

Гергей подивився туди і побачив цигана. Підводячись із солом'яної підстилки, Шаркезі таємниче махнув рукою, прикликаючи його.

— Ну, чого тобі? — знехотя спитав Гергей.

Циган зіп'явся на ноги й прошепотів:

— Ласкавий пане Гергею, до нас шолудивая вівця затесалася!

— Ну!

— Увечері був я коло Старих воріт, лагодив підборідник шолома одному солдатові із Кашші й чув, як пан лейтенант казав своїм людям, що на час облоги солдатам належить виплачувати удвоє більше. Солдати ремствують, нарікають на пана Добо. Ось, кажуть, турки обіцяють нам усілякі блага, а він нічого доброго не обіцяє.

Гергею аж дух забило.

— І все це вони при тобі говорили?

— Та при всіх! Інакше б я вам не передавав, бо що мені їхній лейтенант! Я ж не його боюся, а турків.

— Ходи зі мною,— сказав Гергей.

Він розшукав Мекчеї. Той саме пояснював, як треба робити насипи.

— Пішто,— сказав Гергей,— послухай, що каже Шаркезі.

І він залишив їх удвох.

Вранці, коли Добо вийшов з палацу, Гегедюш чекав його в дверях.

— Добродію,— сказав він, прикладаючи руку до шапки й віддаючи честь,— мені треба вам дещо доповісти.

— Важливе?

— Не дуже.

— Ходімо зі мною. Розповіси там, нагорі, біля воріт.

Над воротами вже стояли Гергей, Мекчеї і Фюгеді. Від турків, що снували біля річки, їх захищав плетений тин.

Добо виглянув через тин униз і, повернувшись до Гергея, спитав:

— Ще нема нікого?

— Нікого,— відповів Гергей, кинувши погляд на Гегедюша.

Гегедюш підніс палець до шапки. Гергей теж. Але глянули вони один на одного холодно.

Добо мовчки дивився на Гегедюша, чекав його донесення.

— Добродію,— заговорив Гегедюш,— я мушу вам доповісти, що поміж солдатами спостерігається деяке невдоволення.

Очі Добо широко розкрилися.

— Це так! — Гегедюш стенув плечима і, кліпаючи, відвів погляд.— Серед них є старі солдати, котрим відомо, що в періоди облоги гарнізонові фортеці завжди і всюди дають додаткову платню... Вчора всі чекали, що одержать ці гроші. Під вечір деякі вже бурмосились. Я собі подумав, що коли полаєш їх, то ще більше розізляться, і тому дозволив їм висловитися, навіть пообіцяв доповісти вам, пане капітан, про їхні вимоги.

Обличчя Добо стало суворим.

— Насамперед, пане лейтенант,— сказав він,— вам не слід забувати, що фортеця — не місце для перешіптувань. А що стосується грошей, які виплачуються під час облоги, хай той, хто б'ється ради грошей, а не за батьківщину, прийде сюди, і він одержить гроші.

Добо відійшов від лейтенанта і перехилився через тин.

— Ідуть! — вигукнув Гергей. Здавалося, від хвилювання в нього серце вискочить з грудей.

Від гурту турків відділився курд. Він уже був при зброї і вів двох угорських хлоп'ят — двох босоногих селянських дітей